У переддень початку Великого посту ми згадуємо наші провини та прощаємо нашим боржникам, просячи пробачення у Бога та людей. До приходу радянської влади у 1939 році населення Західної України було досить релігійним та побожним, у міжвоєнній Польщі великі християнські свята були проголошені державними вихідними. Поступово втілюючи у життя тезу Володимира Леніна  “Релігія – опіум для народу”, до початку 1960-х років релігійна обрядовість була витіснена з офіційного громадського життя нашого краю. Саме за Микити Хрущова було закрито найбільшу кількість храмів на Прикарпатті. Примусова ліквідація УГКЦ, переселення після Другої світової війни більшості поляків та вірмен призвело до закриття усіх довоєнних парафій Станиславова. Нова реальність вимітала із пам’яті давні звичаї та традиції, серед яких і особливості приготування та очищення душі у час Великого посту. Тільки у підпільних умовах, ховаючись від пильного ока “старшого брата”, християнам різних конфесій вдалося зберегти свою ідентичність та віру.

Розглянемо, як же колись готувалися та зустрічали Великий піст у Станиславові. Від католицького Різдва до початку Великого посту, за давньою шляхетською традицією, у Галичині тривав час карнавалу, коли проводилися бали, раути, прийоми, а на селі був час вечорниць. На закінчення карнавалу у містах люди готувалися до початку очищення власної душі. У греко-католицькій традиції на “сиропусну неділю” (остання неділя перед початком Великого посту) старші люди ввечері ходили до рідних та знайомих “прощатися” – просити прощення за “кривди” чи “гріхи”, заподіяні впродовж цілого року. Ходили також і на кладовище, щоб і померлі родичі простили їм.  Прийшовши до оселі, тричі кланялися кожному, включаючи малих дітей, та при цьому вели такий діалог:

– Прости мені!

• Бог простить!
• І в другий раз прости!
• Бог простить!
• І в третій раз прости!
• Бог простить!

Згідно з давніми українськими традиціями, колись вірили, що Страшний Суд відбуватиметься саме у цей вечір. Богобоязливі люди на “сиропусну неділю” з хати не виходили, горілки не пили, а сиділи вдома і пригадували, чи багато гріхів наробили в цьому році. На сході України, на Слобожанщині, у цей вечір чоловік не лягав спати з жінкою – “щоб вовк поросят не з’їв”. Однак чи була така традиція у Станиславові, нам не вдалося з’ясувати. Кожна родина на “сиропусну неділю” намагалася приготувати кращу вечерю, залежно від своїх статків. Було багато й народних прикмет, пов’язаних із цим днем. Ось деякі з них: “Який буде день на Пущення, такий буде Великдень”, “Який буде перший понеділок посту, такий буде по Великодні”.

У Галичині перший день Великого посту називали “чистий понеділок”, тому що господині в цей день обіду не варили і їхні горщики залишалися чистими. У центральних регіонах України була своя назва – “жилавий понеділок”, бо цього дня господині пекли житні коржі – “жиляники”. Окрім цих коржів, більше нічого не готували, а їли лише тертий хрін з буряковим квасом та редьку. У народній традиції того часу, спільній для всієї України, була ще третя назва першого дня Великого посту – “полоскозуб”. Одним із перших етнографів у Галичині, хто описав цей звичай, був греко-католицький священик Михайло Зубрицький (1856-1919), який у своїй парафії у селі Мшанці Старомиського повіту (сучасний Старосамбірський район) на Львівщині зафіксував таку традицію: “У перший понеділок посту рано не їдять, полочуть горівкою зуби”. Влучне пояснення цієї дивної традиції вдалося записати етнографам на Уманщині: “Це, – казали колись люди, – ми зуби полощемо після Масляної, щоб – борони Боже – не залишилося поміж зубами чого-небудь скоромного!” Господині, “полощучи зуби”, пили горілку не чаркою, а новою покришкою від того горщика, в якому кашу варили – “щоб на пшениці зони не було!” (зона – тверда сажка, грибкове захворювання пшениці). Відлуння такої традиції траплялося у Станиславові.

Вірні християнських конфесій досить побожно дотримувалися постів. Самий піст у католицькій традиції є досить поблажливим, на відміну від православної, і має тільки два пости – Різдвяний та Великодній. Під час посту заборонялося вживати тільки м’ясо та бульйони, а м’ясні підливи і приправи з сала, солонини, смальцю, масло та яйця дозволялися до вжитку. Також було дозволено вживати у всі дні посту рибу, навіть якщо вживались м’ясні страви. Однак у більшості населення Станиславова на столі не кожного дня було м’ясо та м’ясні підливи і приправи, тому під час посту утримувалися від їхнього вживання. Діти від 7 років мали утримуватися від вживання м’ясних страв у пісні дні, а всі вірні віком від 21 до 60 років повинні були дотримуватися посту. Зважаючи на скрутне матеріальне становище населення у міжвоєнний період, церковна влада дозволила послабити піст. Звільнення від посту було надане у понеділок, вівторок, середу, четвер, коли можна було вживати м’ясо один раз досита. У п’ятницю і суботу був строгий піст, а неділя була святковим днем, вільним від посту. На подорожуючих, відвідувачів ресторанів та вагонів-ресторанів піст не поширювався, окрім “попільної середи” (першого дня Великого посту у римо-католицькій традиції), Святвечора Різдва та Великої П’ятниці. У Галичині ще з австрійських часів поліція слідкувала за дотриманням Великого посту, забороняла проводити гучні забави та карала порушників.

У час Великого посту перед Великоднем проводилися реколекції (духовні заняття для віднови духу) з окремо виділеними заняттями для певних категорій – чоловіків, жінок, учнівської молоді. У Станиславові реколекції для римо-католиків проводив чернечий чин єзуїтів, греко-католиків – отці-редемптористи. У гімназіях та школах міста відбувалися чотириденні реколекції, часто для їх проведення приїжджали гімназійні катехити з інших міст та околиць. Наймасовішими духовними заходами були парафіяльні місії, які проводилися один раз на декілька років. У 1935 р. у Станиславові в римо-католицькому парафіяльному костелі (сучасний Музей мистецтв Прикарпаття) місійні науки протягом двох тижнів давали священики чернечого чину редемптористів, їх відвідало понад 10 тисяч вірних. На закінчення місії прибув львівський єпископ-помічник Евгеніуш Базяк, який у неділю, 7 квітня 1935 р., о 6:30 ранку відправив Літургію у костелі, під час якої до святого причастя приступило близько 800 чоловіків. Після неї, о 9-й годині ранку, відбулося урочисте посвячення місійного Хреста. Єпископ-помічник процесійно обійшов костел, а за ним молодь несла на плечах місійний Хрест, який установили перед головним входом до костелу на пам’ять місії, “бо отці-місіонери від’їжджають, але залишається тут один місіонер – Місійний Хрест, який по всі часи буде нагадувати мешканцям Станиславова про християнські обов’язки перед Богом та ближніми” (на жаль, цей хрест був знищений радянською владою). Після закінчення урочистостей єпископ-помічник Евгеніуш Базяк поблагословив присутніх, яких зібралося близько 5 тисяч, та надав їм папську відпусту гріхів. Вірні з нетерпіння чекали на приїзд єпископа-помічника Евгеніуша Базяка, бо він протягом 1931-1933 рр. був пробощем (настоятелем) парафіяльного костелу у Станиславові та деканом Станиславівського деканату.

Отже, варто і нам відновити давні традиції приготування та проведення  часу Великого посту, особливо звичаю “прощатися”, однак про іспит сумління ми повинні згадувати не перед Великоднем, а щодня, бо у нашому стрімкому часі так бракує любові та добра.

 

Роман ЧОРНЕНЬКИЙ, Петро ГАВРИЛИШИН