Снайпер, який талановито малював, або художник, котрий влучно стріляв. Усе своє недовге життя він мріяв побачити море, а коли побачив – невдовзі злетів на небеса. Він рідко ділився пережитим на війні, все тримав у собі, але одного дня серце просто не витримало болю.

У цій рубриці «ГК» пише про прикарпатських бійців, які загинули на війні, але цього разу розповідаємо про Руслана Юрчишина із позивним Космос, котрий помер на цивілці, через рік після повернення з фронту. Та його смерть була наслідком важкого поранення на передовій.

Цьогоріч під час одного із заходів, присвячених пам’яті цього воїна, до волонтерів підійшла перша вчителька хлопця і показала малюнок, котрий ще дитиною намалював для неї Руслан. Там була зображена свічка. Вчителька зізналася – й сама не знає, чому зберегла той малюнок. Як символічно… Його життя згоріло так само, як свічка – він спалахнув і зник.

Снайпер Національної гвардії України Руслан Юрчишин родом з Івано-Франківська. Художник за освітою. Влітку 2014-го отримав повістку і пішов воювати.

1 січня 2015 року на 31-му блокпосту в районі села Кримське на Луганщині отримав важке поранення – ворожа куля роздробила кістку ноги. Впродовж цілого року лікувався та проходив реабілітацію у Греції. Планував ще один курс лікування за кордоном. Однак 2 січня 2016-го Руслан помер у селі Дора, що біля Яремче, де був на відпочинку. Хлопець заснув і не прокинувся. Йому було 33 роки.

Удома залишилися мама і сестра. Похований на кладовищі у селі Вовчинець. У селі Ямниці його іменем назвали нову спортивну школу. На фасаді загальноосвітньої школи у цьому ж селі на його честь відкрили меморіальну дошку.

Мав золоті руки

У дитинстві Руслан навчався в художній школі. А також займався бойовими мистецтвами. Потім було художнє училище за спеціальністю «Різьба по дереву». Успадкував талант живописця від тата і діда. Найбільше любив малювати природу, особливо море. Хлопець мріяв його побачити.

Анатолій Лесів, класний керівник, пригадує Руслана як здібну, добру і відповідальну дитину, яка ніколи нікого не скривдила. При цьому не дозволяв іншим образити себе. Вчитель каже, що у школі не було жодного конфлікту, де б фігурував Руслан.

Саме Анатолій Лесів вчив хлопця малювати. «Він по-особливому бачив світ, по-художньому, – розповідає учитель. – Руслан творив так, як він це розумів. Іноді за один урок міг зробити аж кілька малюнків, допомагаючи своїм однокласникам. Цей хлопець мав якусь особливу сонячну усмішку. Після його поранення на жодній фотографії такої посмішки я більше не бачив».

Руслан був дуже близький із мамою. За 33 роки вона від сина жодного разу поганого слова не почула. Постійно допомагав з домашніми справами.

«Він був дуже добрим, ввічливим, – каже Марія Юрчишин, мати загиблого воїна. – Ділився всім і з усіма. Пам’ятаю, як я була з Русланом у Києві в госпіталі, не раз принесуть йому щось, а він каже: «Мамо, віднесіть хлопцям, бо мені не треба».

У 2008-му Руслана призвали на військову службу до Львова. Повернувшись додому, він багато працював. Мав золоті руки. Творив як мистецькі вироби, так і ужиткові речі. Не було такого, за що б він не наважився взятися. Дуже добре вдавалося йому виготовляти пам’ятники на кладовище. Однак основною пристрастю все ж залишалося малювання.

Космос

Русланові прийшла повістка, але мама спершу її заховала. А потім подумала – якщо син дізнається, ніколи не пробачить. І віддала. За станом здоров’я хлопця повинні були комісувати – за кілька років до того його дуже сильно побили, тож він мав проблеми з підшлунковою, тоді ж видалили селезінку. Однак Руслан написав заяву, що хоче служити і скарг на здоров’я не має. Так і взяли.

«За півтора місяця навчань мій командир відчув, що я можу, – розповідав Юрчишин в інтерв’ю журналістові Galka.if.ua в травні 2015-го. – Коли формували батальйон на полігоні у Львові, я потрапив на стрільби офіцерів і снайперів, відстрілявся з ними один раз, і було вже все зрозуміло. Однак та зброя, яку нам видавали… З нею я б не назвав себе снайпером. Вже коли сам почав собі на приціл збирати, і це дійшло до керівництва, то вони мені його з Австрії замовили. Але куля швидше доїхала за приціл. Я його так і не дочекався…»

Космос пригадував, що за перші чотири місяці служби дружба і довіра між бійцями стала такою, якої не досягнеш і за роки на цивілці. «Хлопці були з цілої України. Більше, мабуть, із заходу країни, але були й східняки. Був один чоловік старший, мав років 60. Але його з нами не відправили, швидше за все, на кухні залишили. А були молоді, які ще й в армії не служили. Хоча строкова служба не є показовою, треба морально бути готовим. Якщо людина не хоче туди йти, то й не треба, щоб її насильно брали – це вже не боєць».

«Космос був простим хлопчиною з великим талантом до малювання і снайперського ремесла, – говорить командир взводу Віталій Омельчук. – Спокійний, врівноважений і головне – не боявся. Ідеальний снайпер. Я з першого погляду знав, що на нього можна буде покластися, що він прикриє».

Поранення сталося на самий Новий рік. Бійці були попереджені про «подарунок» у новорічну ніч. На кожні свята їх таким чином «вітали». Зазвичай хлопці чекають на обстріли з мінометів чи «градів», але тієї ночі близько до їхньої висоти підійшла диверсійна група. В Руслана поцілив снайпер. Куля роздробила кістку ноги, поки пораненого доставляли до медиків, декотрі уламки кістки повилітали. Хлопець отямився вже в БТРі, коли його перевозили до Лисичанська, де надали першу медичну допомогу.

«Вважаю, що вийшло на краще, – казав він потім в інтерв’ю. – Поранили тільки мене одного, а не перестріляли всіх. Я тоді підняв шум. Так би вони, може, й ближче до нас підібралися. Всі зрозуміли, в який бік стріляти, тому обійшлося без втрат».

І знову – море

Операція в Лисичанську, потім військовий шпиталь у Харкові, де зробили наступну операцію, у київському шпиталі – ще шість операцій. Нога не відновлювалася. Юрчишин терпів дуже сильні болі, але про це ніхто ніколи не чув. Лікарі рекомендували ампутувати ногу, однак боєць категорично відмовився. Сказав, що не зможе так жити.

«Коли я вперше зайшла до нього в палату, – пригадує мама, – то не могла кроку ступити. Не могла підійти ближче. Ніби прикипіла до землі. Перелякалася власного сина. Він був білий, як стіна – багато крові втратив. А потім я вибігла в коридор. І розплакалася. Але миттю взяла себе в руки, далі вже днювала і ночувала коло Руслана».

Космос не падав духом і знову почав багато малювати, уже олівцем. І знову – море. Дуже багато картин із заходом сонця на морському узбережжі.

На початку літа 2015-го волонтерам вдалося відправити хлопця на лікування в Грецію. Там він пережив ще три операції, встиг провести персональну виставку в посольстві України. А ще воїн побачив своє омріяне море. І саме відтоді його картини знову стали кольоровими.

За тих кілька місяців у Греції українська діаспора встигла полюбити Руслана не менше, ніж волонтери, котрі знали його в Україні.

Майданівець Олександр Ярощук познайомився з Русланом у київському шпиталі. Олександр того дня прийшов провідати побратима, який лежав в одній палаті з іванофранківцем.

«Смішне знайомство тоді видалося, – пригадував він. – Мій друг каже: «О, привіт, Глобусе! Знайомся, це – Космос». Найперше мене вразили Русланові очі. Він усміхався, але очі були зажурені. Як потім виявилося, вони були не зажурені, а постійно замріяні. Він завжди мріяв про майбутнє. Казав мені: Сашко, ось закінчиться війна, і я обов’язково приїду до тебе і розмалюю весь твій будинок. Зроблю твій домашній простір найкрасивішим і найщасливішим.

Не стримав обіцянки наш Космос. То була щира душа. Втікав на милицях зі шпиталю, прибігав у волонтерський центр і допомагав перебирати речі та харчі, які відвозили пораненим. Ми його мало не силоміць відправляли на таксі назад у госпіталь, а Руслан знову повертався. Наші волонтери так і назвали його – веселий чоловік із сумними очима».

Волонтерка Оксана Сосіденко познайомилася з Русланом теж у київському шпиталі, майже одразу після поранення. Дівчина найперше помітила його скромність і доброзичливість. «Космос був у дуже важкому стані, але так сяюче усміхався до нас», – згадувала вона. Волонтерку тоді вразило, що боєць одразу запам’ятав її день народження і привітав.

«Ви собі навіть уявити не можете, наскільки Руслан був спокійним і врівноваженим, – продовжує Оксана. – Це людина, яка споглядала світ. Розумієте, про що я? Саме тому до нього так тягнулися, Руслан приваблював своєю філософією. Цей хлопець був якимсь космічним, можливо, звідси і його позивний».

4 грудня 2015-го нацгвардійця нагородили відзнакою «За бойову звитягу».

Наприкінці року він уже іноді міг ходити і без тростини. Чудово виглядав. Ба більше, мав грандіозні творчі плани. Через кілька місяців, навесні 2016 року, за підтримки волонтерів у Дубаї мала відбутися його персональна художня виставка. Також боєць мав ще раз поїхати в Грецію для чергової операції.

 

Або на смерть, або на вогонь

Мама пригадує – відколи Руслан приїхав з Греції, дуже часто спав. А ще їхній собака Джулька зненацька взяв собі за моду вити. «Кажуть, що пес виє або на смерть, або на вогонь», – опускає очі Марія Юрчишин.

За п’ять днів до смерті Космос написав на своїй сторінці в Фейсбуці: «Цінуйте те, що у вас є. Зараз. Поряд. І ніколи не думайте: «А може бути». Може й не бути».

Також він напередодні зателефонував двоюрідній сестрі Оксані Бибик, з котрою був дуже близький, обіцяв приїхати в гості одразу після Нового року. Вже тоді дівчині здалося, що брат так говорить, ніби йому не вистачає повітря, неначе задихається.

Новорічні свята 2016-го року Руслан провів у Карпатах з близькими друзями. Саме там у ніч з 1 на 2 січня перестало битися його серце. Космос пішов спати і не прокинувся. Він прожив рівно рік після поранення.

Трагічна звістка викликала резонанс у соцмережах, з’явилися сотні повідомлень від друзів і знайомих бійця. «Я різних людей у житті бачив, але його зразу відзначив як неординарну особистість»… «Мені постійно хотілося зробити йому щось приємне, чимось смачним пригостити, допомогти якось. Він був таким скромним чоловіком, що мені доводилося без його згоди щось робити для нього»… «Від нього йшла якась світла і шляхетна енергетика»… «Чому Бог подарував йому ще рік життя? У чому був Божий замисел?»…

Довідавшись про смерть бійця, українська діаспора в Греції придбала реанімобіль і назвала його на честь Руслана. На жаль, під час боїв він повністю згорів. Але диво в тому, що увесь екіпаж, який був поруч, залишився живим. Хлопці вірять, що вижили, завдячуючи янголу, який зберіг їх із небес.

«Госпітальєри» тоді звернулися до спільноти в соцмережі Фейсбук з проханням про допомогу. Серед перших, хто відгукнувся, була… мама Руслана. Про її вчинок тоді написала волонтерка Тетяна Мороз: «Зустрілася з мамою загиблого героя Руслана Юрчишина… Ми зразу впізнали одна одну, хоч і зустрілися вперше. Я запросила на каву… Розмовляли про Руслана, про друзів з Греції, про фронт, про поранених і про те, як будемо жити після закінчення цього жахіття. В кінці нашої болючої зустрічі мати сказала: «Я побачила фото простріляного зі всіх боків автомобіля госпітальєрів «Руслан», і мені здалося, що це мого сина знову поранили. Ми мусимо повернути реанімобіль на передову. Він мусить рятувати наших хлопців». І простягнула мені 3000 гривень. Я мовчки взяла ці гроші. Дивилася на них, знаючи, що у мами Руслана зараз скрутно з грошима, що вона хоче поставити сину гідний пам’ятник на могилу, і ці кошти, можливо, вона відкладала на нього… Низький уклін матерям загиблих. Слава героям!»

Опісля українці в Греції знову назбирали кошти і придбали новий реанімобіль. Це була не просто швидка, а дуже добре оснащений шпиталь на колесах, який досі рятує життя. І цей реанімобіль вирішили назвати «Космос», знову на честь Руслана.

 

Вже нічого не болить

Сестра Оксана ще довго після смерті братика не могла ні слова вимовити на різних заходах на його честь. Не могла, і все – біль душив так сильно, що слова застрягали десь аж у самісінькому серці.

У першу ж ніч після смерті Руслан наснився Оксані. Був такий красивий, вбраний у свій улюблений костюм. Брат підійшов і спокійно промовив: «Оксанко, ви не плачте за мною. І скажи мамі, нехай не кладе мені під голову залізо».

Дівчина прокинулася і одразу зателефонувала тітці, мамі Руслана. Бо ж вона поклала синові в труну отой його улюблений костюм, адже ховали хлопця у військовій формі. Тож Марія Юрчишин прослідкувала, аби пряжка від ременя не опинилася під головою сина.

Наступної ночі Руслан знову наснився сестрі, вкотре просив, аби за ним не плакали, казав, що йому там неймовірно добре і вже нічого не болить.

Наталя МОСТОВА