У ветерана потрійна ампутація після поранення на Донеччині.

В Івано-Франківську відбулася зустріч учасника бойових дій, журналіста Максима Веприка зі студентами Університету Короля Данила, пише Галицький кореспондент. Ветеран розповів про етику спілкування з людьми з ампутаціями та про основні помилки, які допускають цивільні у комунікації з військовими.

До повномасштабного вторгнення Максим Веприк працював журналістом видання «Галицький кореспондент», потім телеканалу «402». З 24 лютого 2022 року захищав державу в лавах ЗСУ, був командиром мінометного розрахунку в 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». У січні 2023 року Максим отримав тяжкі поранення, йому ампутували дві ноги та домінуючу ліву руку. 

Про поранення

Перші кілька тижнів після поранення перебував на межі морального зриву.

На фронті ми часто жартували про смерть, мовляв, якщо судилося, то нехай би це сталося швидко. А ось про поранення було важко задумуватися, я собі навіть не уявляв, що можу бути прикутий до ліжка чи потребуватиму стороннього догляду. 

Перший місяць було надзвичайно складно психологічно. На щастя, у мене прекрасна дружина, яка буквально на другий день через пів країни примчала до мене у госпіталь в Дніпро. Якби не дружина і рідні, я б не витримав.

Коли зателефонував мамі і розповів, що поранений у шпиталі, вона спершу зойкнула, а через кілька секунд сказала: «Нічого страшного. Головне, що живий». Жодного разу мама не проявила паніки чи страху. Це вимагає величезної внутрішньої сили – не впасти духом, коли бачиш, що твоя рідна людина в «розкладеному» стані.

Якщо з кимось із ваших знайомих чи друзів станеться щось схоже, як зі мною, просто підтримуйте. Ветеранам не потрібна жалість.

Також мені пощастило з лікарями. Хірурги мали ще вище ампутувати мою ногу, але все-таки зуміли зберегти ті надзвичайно важливі п’ять сантиметрів кістки. Адже чим коротша кукса, тим важче оперувати протезом.

Про реабілітацію

Ветерани – звичайні люди, вони не завжди можуть демонструвати сталеву волю і витримку. До прикладу, я вже пів року не ходжу на протезах. Хоча в мене є прекрасні протези, на яких би ходити і ходити. Можливо, через лінь або через свій склад характеру ніяк не можу повернутися до протезів – страшно падати. Кілька разів уже падав – це неприємно.

А якщо тиждень не ходив на протезах, знову ставати дуже важко. Якщо пів року – відкотився на самий початок.

Тому процес реабілітації у ветерана триває постійно, зокрема психологічної. Я досі не сприйняв на всі сто відсотків свою нову реальність. Впасти в депресію – просто, а вибратися звідти надзвичайно важко.

Про комунікацію

Ситуація на вулиці. Я на кріслі колісному. Дружина зайшла до магазину. Підходить чоловік і суне мені гроші: «Візьміть». Відповідаю: «Ні, дякую. Не треба». Були навіть випадки, коли мені насильно запихали гроші в кишеню.

Будь ласка, ніколи такого не робіть.

Якщо хочете якось допомогти, просто підійдіть і подякуйте. Для більшості цього достатньо. Можете спробувати зав’язати розмову, але треба розуміти, що ветеран має право на той момент не хотіти спілкуватися чи просто не мати часу.

Думаю, не варто розпитувати про поранення і ампутацію: як це сталося, що саме сталося, чому лікарі не зберегли більшу частину кінцівки… Сам не раз стикався з такими запитаннями.

Наша медична система зараз дуже перевантажена. Хлопці з фронту поступають десятками щодня. І коли перед хірургом стоїть вибір врятувати тобі життя чи зберегти кінцівку, рішення очевидне.

Також хлопці часто втрачали ноги через турнікетний синдром, який виникає в результаті тривалого стиснення кінцівки і перекриття подачі крові в неї. Коли отримав поранення, маєш лічені хвилини, аби накласти собі турнікет чи щоб хтось його наклав. Ти не розглядаєш рану, не оцінюєш її глибину, чи зачепило артерії… Іде бій. Влупило по нозі – бігом перев’язав якомога тугіше і закріпив. Немає часу на розмірковування. Довго думатимеш – ти труп, особливо, якщо уражена артерія. Краще перестрахуватися, ніж потім витягувати з посадки свого побратима вже двохсотого.

А ось після евакуації, під час огляду, може виявитися, що рана була не дуже серйозна, однак через турнікетний синдром сталося відмирання і частину кінцівки доводиться ампутувати.

Саме тому краще не запитувати ветеранів про поранення. Їм може бути не дуже приємно про це говорити.

І ще ніколи без дозволу не хапайтеся за крісло колісне, навіть намагаючись допомогти. Зрозумійте: це не просто крісло колісне, це продовження мене, спосіб мого пересування. Це все одно, якби я схопив за сідниці незнайомку на вулиці. Максимально неприємно.

Про інклюзивність

Мене страшенно тригерить, коли на парковках, особливо біля великих торгових центрів, місця для людей з інвалідністю займають ті, хто не має на це права. Чомусь найчастіше мені потрапляють на очі саме автівки Tesla.

Щодо водіїв з посвідченням про інвалідність, то особисто я вважаю так: якщо є можливість на своїх двох ногах піти до магазину, то можна припаркувати автівку трохи далі й пройтися на кілька секунд довше. В будь-якому випадку йому простіше і легше це зробити, аніж мені котити своє крісло колісне з дальнього кінця парковки, бо лише там знайшлося вільне місце. З протезами те саме. Ви собі не уявляєте, що таке ходьба на протезах, особливо коли в тебе дві ампутації, та ще й високі ампутації.

Скажу відверто: поки не втратиш – не зрозумієш. Якби у мене зараз були свої ноги, я би паркувався хоч за кілометр від магазину. Ви навіть не уявляєте, як сильно мрію просто прогулятися на своїх двох.

Пам’ятаю, у перший місяць на фронті ми заїхали на заправку, там уже вишикувалася довжелезна черга, тоді в країні саме були проблеми з пальним. Ми всіх об’їхали, оскільки на тій заправці військових обслуговували позачергово. Ми – у військовій формі, на камуфльованому авто, з розпізнавальними знаками.

Раптом вилітає водій пасажирського автобуса і до нас: «Хлопці, я тут стою вже другу годину, в мене повний автобус людей, мені теж треба заправитися. Чого ми маємо чекати, а ви собі отак без черги проїжджаєте?».

Наш водій абсолютно спокійно дістав ключі від автівки, підійшов до того чоловіка і зі спокійним тоном сказав: «Чувак, нема питань. Бери мої ключі, сідай у моє авто, а я – у твій автобус. Залюбки поміняюся з тобою місцями і хоч два дні буду стояти у цій черзі. То міняємося?». Водій автобуса мовчки пішов геть.

Якби була можливість обміняти всі соціальні пільги на свої ноги чи хоча б ліву руку, я б не задумувався ні на секунду. Забирайте все! Мені нічого з цього не треба. Якщо маю руки і ноги, то можу і пройтися трохи далі, і почекати, і постояти зайвий раз, якщо треба.

Про гумор

Військові багато жартують про смерть, війну, штурми посадок, травми. І не треба їх за це засуджувати. На фронті мусиш давати собі раду і якось переживати важкий досвід. Якщо вдасться це сублімувати через гумор, отримаєш шикарний психологічний ефект.

В одній із частин про Гаррі Поттера є такий епізод, де демонічне створіння перетворювалося на твій найбільший страх, і кожен студент мав здолати свого демона. Їм радили робити цей страх максимально недолугим, смішним. Приблизно така ж ситуація зі стресом на війні. Якщо зможеш з нього посміятися, отже переживеш.

Я маю право жартувати навіть про інвалідність, бо я людина з інвалідністю. А оточуючі мають право сміятися з цих жартів, але не жартувати, навіть, якщо це добродушно.

Про момент

Ми часто і багато думаємо про місця, де б хотіли бути чи що бажали би змінити. Але забуваємо про те, де перебуваємо зараз. Треба витискати з цього моменту все можливе. Ми не можемо змінити минуле, однак маємо майбутнє, і це те, що ми творимо. Варто мислити саме в цьому керунку, а не шкодувати про те, що могло чи не могло бути. Все, що ви можете змінити – це своє ставлення до теперішнього і минулого.