Про митців неможливо писати в минулому часі. Це людина була, жила, а митець він поза часом, і минулим також. Бо він є доти, доки є його твори, навіть якщо про них і мовчатимуть. Але Володимиру Луканю не загрожує мовчання, бо занадто багато зробив він усього як доброго, так і талановитого. Проте краще говорити про нього як про митця, бо ж тоді можна уникнути отого страшного «був»…

            Не знаю, чому він став художником, а не письменником, адже не кожен причетний до літератури може похвалитися таким чуттям слова та вправним володінням ним, як було у нього. Хтозна… Можливо, якби Бог дарував йому більше часу, то могли би тішитися і насолоджуватися не одним романом або збіркою оповідань. І то не конче мусило би бути щось про художників чи довкола цього. І не конче щось смішне. То було би щось особливе, як його малярство на склі.

Добре, що маємо його «Куцики», «Цитатник», «Якщотологію», «СлівничОк», «Жартівню», «Епіграмки» – смішні, добрі, блискавичні, трішки химерні і дуже луканічні.

            «40 тижнів. Діалоги про мистецтво. І не тільки» у співавторстві з Іриною Чмелик – особлива історія, адже в них багато мистецтва, життя і справжності. Зрештою, як і в «Статейниках» Володимира Луканя.

В інтерв’ю Ірині Максимлюк він сказав: «Функція мистецтва, і сучасного теж, – щоб людина залишалася людиною. Мистецтво – це і мова, і таїна, і кайф, і страждання, і бізнес, і вічність, і ефемерність, і пшик. Але без нього людина перестає бути людиною». Тому мабуть, його найбільше саме у мистецтві. Іконопис, малярство, графіка. Усе те, що робить людину людиною. Навіть к’юарти, бо ж їх треба читати не за допомогою сканерів у гаджетах, а за допомогою серця, бо це QR-код про піксельний хаос, а Лукань пропонує у своїх роботах «ці пікселі вибудовувати у зрозумілі умовні композиції: як орнамент, організований сюжет, а не хаотичний абстракт. Щоб цей клятий гаджет задимів від неможливості прочитати, що там людина «напікселила», і з’їхав зі свого штучноінтелектного глузду». І не знаєш, куди треба пильніше вдивлятися: у ті клітинки, що чорним, чи у ті, що білим. Чого лиш вартують к’юарти на християнську тематику з відповідною символікою.

Ікона на склі чи не найважливіша частина творчого доробку митця. У розмові з Марією Микицей він назвав ікону на склі «вікном у той світ, коли святі на нас дивляться з іншого боку». То особлива ікона за формою, правдивістю, яскравістю, а ще вона така по-гарному наша. «Попри початкову заданість сюжетів, ікони Володимира Луканя вирізняє своєрідна манера виконання, особлива доброзичливість, лагідне сяйво, яке йде від ликів святих та мучеників», – писала Марія Микицей. Я би додала ще ніжність і безмежну доброту, помножену на смуток в очах святих. А ще от є таке відчуття, коли дивишся на його ікони, що Бог тебе безумовно любить, що милосердя Його безмежне. Від цього стає спокійно, затишно та впевнено. І сказане Іваном Павлом ІІ «Не бійтеся! Відкрийте двері для Христа!» набуває ще глибинніших сенсів, бо на іконах Луканя Бог завжди відкриває своє серце для тебе.

Найближчі мені серед його робіт – «Сакральне» та «Без назви» (мені видається, що інша її назва «Шляхи блукань»). Перша стала частиною обкладинки моєї поетичної збірки «Вони знають щось більше за нас». Завдяки «Сакральному» мені не доводиться пояснювати, хто такі оті вони, які знають щось більше за нас, як і те, про що саме книжечка, – ці відповіді є на роботі Володимира Луканя.

Інша мені про те, що кожен твій шлях буде добрим і правильним, якщо ти справді шукаєш. Щось знаходити при цьому не конче. Іти без карт, доріг, прокладених маршрутів, вагаючись і повертаючись. Або йти упевнено без остраху заблукати.

Є ще одна особлива для мене робота Володимира Луканя – «Митець». На ній – художник перед чистим полотном. То щось таке спільне з письменництвом: коли ти сидиш і дивишся на чистий аркуш і не пишеш перше слово – чи тому, що не знаєш його, чи тому, що не певна, що саме воно має бути першим, чи тому, що ця чистота тебе затягує-шепоче якісь свої секрети творчості. 

З такого білого полотна усе починається, але ти ніколи не знаєш, чим усе завершиться. І це все моменти, моменти, моменти, з яких виростає справжнє. Як писав Іван Франко, «Нехай життя – момент і зложене з моментів. Ми вічність носимо в душі».

Володимир Лукань умів носити вічність у душі найкраще і якнайкраще нею ділитися зі світом…

   

Як повідомляв “Галицький кореспондент”, на 64-му році життя 22 липня помер Володимир Лукань – знаний в Івано-Франківську художник, мистецтвознавець і викладач.

Більше про його творчість можна дізнатися із матеріалу –  Володимир ЛУКАНЬ: «Ікона на склі – як вікно у той світ, коли святі на нас дивляться з іншого боку»