Проект, покликаний дитячими рученятами спорудити місточок між Сходом та Заходом України. Не так давно світ побачила «Абетка-розмальовка», яку створили івано-франківські волонтери та учениця Католицької школи ім. Василія Великого для дітей прифронтового міста Волноваха. Однак це лише початок добродійної ініціативи, пише журнал “МІСТО“.

Дитяча абетка – це особлива книга, адже з літери починається слово. Зі слова – казка. З казки – дитинство. Хоча іноді трапляється так, що це дитинство спаплюжене війною, дитячі мрії понівечені вибухами снарядів, а іграшки смердять порохом і людськими трагедіями. Саме так уже багато місяців поспіль минає щоденне життя малят Волновахи – це всього за чотири кілометри від ворога.

Є за що боротися

Волонтери ГО «Промінь ІФ» протягом двох років активно підтримують військових у зоні АТО. Регулярно доставляють допомогу на Схід і спілкуються не лише з солдатами, але й з мирним населенням, тож знають про їхні проблеми та потреби.

«Відтак виникла ідея не тільки матеріально, але й морально та культурно підтримувати дітей на Донбасі, – говорить волонтер ГО «Промінь ІФ» Вероніка Дичковська. – Оскільки малеча – це майбутнє України, необхідно, аби вони виросли гідними представниками української нації».

Україномовний продукт мав стати комунікаційною ланкою між дітьми Прикарпаття та Волновахи, щоб через малюнки та листування налагодити товаришування, сприяти духовному збагаченню.

Тим паче, як наголошує волонтер ГО «Промінь ІФ» Юрій Лоп’янецький, діти зі Сходу дуже тішаться всьому українському і надзвичайно спраглі до цього. Для тамтешньої малечі усе українське є чимось новим і жаданим. Коли привозять малюкам подарунки, то вони, як правило, відкладають смаколики, а одразу тягнуться до книг. «Вони хочуть вчити українську мову, читати наші книжки та пізнавати національні звичаї», – каже Вероніка Дичковська. «Є за що боротися», – додає Юрій Лоп’янецький.

Спершу волонтери міркували, аби закупити для малят Волновахи дитячу літературу. Однак не влаштовувала якість книг, які пропонує ринок, та й коштів бракувало. «Хотілося перш за все донести цікавий західноукраїнський колорит, цінності, які ґрунтуються на пріоритетності міцної родини та християнстві», – каже Вероніка Дичковська.

Після тривалих дискусій вирішили створити абетку, яку ще й можна розмальовувати. Адже саме в такому форматі дитина, малюючи, стає ще й безпосереднім учасником усіх подій, описаних у віршиках. Вивчаючи абетку, граємося, дорослішаємо, але водночас повертаємося знов і знов у дитинство.

Лагідна українізація

Книжечка складається з невеличких віршів, автором яких стала івано-франківська поетеса, багатодітна мама Людмила Лінник, та ілюстрацій учениці 8-го класу Католицької школи ім. Василія Великого Анни Копчук-Кашецької. Художнім редактором виступив її вчитель та керівник арт-студії «Вифлиєм», що діє при Католицькій школі, Ігор Васюта.

До речі, за першочерговим задумом, малювати ілюстрації мав саме Ігор Васюта, однак трохи поміркувавши, художник вирішив, що це буде геть неправильно: «Для дітей найкраще можуть створити лише діти. Аня чудово вправляється в графіці, тому вибір був очевидним».

Друк погодилося забезпечити за власний кошт керівництво однієї з тернопільських друкарень. Перший тираж налічував тисячу примірників.

Головний персонаж «Абетки-розмальовки» – ангелик, який повсюди супроводжує двох маленьких діток: коли вони подорожують, плавають на байдарках, їздять на велосипедах, збираються за великим сімейним столом. Основний задум полягав у тому, щоб у цьому дитячому виданні фігурували три найважливіші елементи: Бог, родина та Україна. «Але без зайвої моралізації. Така собі лагідна українізація», – всміхається Людмила Лінник.

Поетеса запевняє, що до свого клаптя роботи в «Абетці-розмальовці» поставилася вкрай відповідально: «Писати вірші для дітей треба так само добре, як і для дорослих, але ще краще». Людмила Лінник наголошує – не варто малечу недооцінювати і навмисне щось для неї спрощувати. Діти одразу відчувають неправду, тому для них має бути все по-чесному.

Першим і найстрогішим рецензентом віршиків, які Людмила Лінник написала для абетки, став її найстарший восьмилітній син. «Як правило, він дуже вимогливий до дитячої літератури і абищо читати не буде, – розповідає талановита матуся. – А ось матеріал до абетки-розмальовки погодив одразу».

Анна Копчук-Кашецька зізнається, що створювати ілюстрації видалося трохи складним завданням, адже треба було намалювати по-дитячому, наче п’ятилітнє маля.

Дорослі діти Волновахи

Разом із «Абетками-розмальовками» волонтери привезли у Волноваху також багато олівців, фарб і фломастерів. Тамтешні малюки одразу взялися за творчу роботу. Чи не найдужче дітворі сподобався ангелик. Почали питати, чи можна і його розмальовувати.

«Приємно, що ті дитячі очі не вгавають горіти іскорками тепла, – каже Юрій Лоп’янецький. – Незважаючи на жахливі реалії життя прифронтового містечка».

Найдужче, як зауважує волонтер, вражає погляд тих дітей. Геть дорослий. Розмови теж дорослі. Діти Волновахи говорять про війну зовсім не по-дитячому. На звук уміють визначити, з чого саме обстрілюють. Знають різницю між кулеметом та автоматом. Розрізняють, коли працює снайпер. Розповідають, як серед ночі прокидаються від обстрілів і хутко біжать у погреб чи підвал. І при свічках виконують уроки, бо електрику «перебило». Тим не менше мрії не дають дітям збайдужіти. Діти Волновахи мріють про мир.

Все по-справжньому

Цікаво, що проект «Абетки» продовжується. Але тепер її створюватимуть лише діти. Наразі оголосили конкурс – кращі дитячі ідеї потраплять у нове видання, примірники якого теж помандрують до малюків Волновахи.

Окрім цього, вже незабаром волонтери планують випустити газету «Промінець», яку теж творитиме малеча: діти Сходу та Заходу зможуть листуватися, ділитися враженнями і розвивати свої таланти.

«Мистецтво здатне виступити чудовим засобом їхньої комунікації, – наголошує Ігор Васюта. – Івано-франківські діти можуть передати свій меседж для дітей на Сході дуже по-особливому. Так, як нове покоління, котре зростає вільним від умовностей. Саме таке покоління зможе сказати правду. Без чепурних зворотів. Діти все роблять по-справжньому».

Наталя Мостова, для журналу “МІСТО”