Колись дід вирізьблював скриньки під світлом каганця, а внук уважно спостерігав, затамувавши подих. Минуло півстоліття і цей хлопчик виріс, став майстром та передав знання синові.

Так гуцульське дереворізьблення переходило з покоління в покоління. Сьогодні воно живе в руках художників, ремісників, дизайнерів і музейників. А в Косові створюють новий музейний простір, де можна буде не просто побачити ремесло, а відчути його живу історію.

Династія різьбярів

Від найдавніших часів народні майстри прикрашали різьбою вироби з дерева. Різьбярством займалися у багатьох регіонах нашої країни, однак до наших часів це ремесло мало де  збереглось. Найбільшим осередком сучасної ручної різьби є Косівщина. Тут і досі творять понад пів сотні майстрів, які щодня продовжують те, що почали їхні предки сотні років тому. Саме тому гуцульське дереворізьблення внесене до Національного переліку елементів нематеріальної спадщини України.

Що ж сприяло збереженню ремесла саме в цьому мальовничому куточку Карпат? Історія гуцульської різьби – це передусім історія людей. І перше ім’я, яке тут звучить із пошаною – Юрій Шкрібляк. Уявіть: село Яворів, середина ХІХ століття. Простий селянин не просто вирізає по дереву, він винаходить форми, сам майструє токарний станок, експериментує з техніками та декором. А далі – виставки у Львові, Кракові, Відні та інших містах.

Преса пише про нього як про «першого різьбяра всієї Гуцульщини». У 1873 році роботи Юрія Шкрібляка бачить Європа на Всесвітній виставці у Відні.

Але історія не зупинилась на ньому. Донька Юрія – Катерина – вийшла заміж за боднаря Івана  Корпанюка, народила синів. Минали роки і рід Шкрібляків-Корпанюків стали називати мистецькою династією. 

У цій родині кожне покоління несло далі любов до дерева: сини, онуки, правнуки Юрія брали до рук різець так само природньо, як хтось бере до рук пензля чи інструмент. І в кожному виробі було щось більше за форму: відлуння родинної пам’яті, гуцульських мелодій, гірського повітря та традицій.