Після другого Майдану українці зрозуміли, у чиїх руках доля країни, хто перший прийде на допомогу в час біди. Це самі ж українці, волонтери, без яких зараз не обходиться жодне важливе починання. Волонтери активно допомагають не тільки українській армії, а й усім, хто того потребує. Сьогодні наша розповідь про волонтерів, які надають велику підтримку дитячому будинку-інтернату на Снятинщині та думають про створення першої в області спільноти людей з особливими потребами.

 

Вихід у люди

У Залучанському дитячому будинку-інтернаті проживають діти та молоді люди з особливими потребами – обмеженими розумовими та фізичними можливостями. Це сироти або діти, позбавлені батьківського піклування.

Михайло Свідзінський потрапив сюди з Тернопільського спеціалізованого дитячого закладу. У дитинстві хлопчик дуже хворів, був лежачим, а ще виховувався у сім’ї, де мати часто випивала. Але, мабуть, трапилося чудо: Михайло виріс і став фізично здоровим хлопцем. Його навіть часто плутали з волонтерами або працівниками закладу.

Перебування в будинку-інтернаті все більше гнітило хлопця, він цікавився комп’ютерами та автомобілями, а після відвідання Дня відкритих дверей у художньому училищі загорівся ідеєю туди вступити. Волонтери та працівники закладу почали працювати над втіленням його бажання в життя: зустрічалися з керівниками училища, директор інтернату Микола Сухолиткий приїжджав на переговори з керівником закладу.

«Ми вирішували всі практичні питання – де він буде жити, хто йому буде допомагати… Майже все було вирішено й погоджено. Але на рівні обласного департаменту освіти, начальник управління професійно-технічної освіти в дуже грубій формі відповів, що то все дурниці, що це неможливо, – пригадує волонтер БО «Українська благодійницька мережа» Василь Футерко. – В офіційному листі нам повідомили, що обласна система освіти місця для хлопця знайти не може. Рекомендуємо училище соціальної політики».

В Івано-Франківській області таких закладів немає, найближчий – у Чернівцях… Згодом Михайла вдалося влаштувати на навчання в Чернівці, але й тут не обійшлося без бюрократичної тяганини. Проблема полягала в тому, що в училище приймали з 15-ти років, а Михайлові на той час було вже 20, хоча за своїм психологічним розвитком він не дуже тягнув на свій вік.

«За документами, у Михайла легка розумова відсталість, хоча спеціалісти вказують на те, що то просто педагогічна занедбаність, – розповідає Футерко. – Думали, що у нас виникне проблема з медиками, бо для вступу потрібна довідка, та за тиждень ми її оформили. Але на рівні профтехосвіти нас зупинили».

Зараз Михайло вчиться у Чернівцях на оператора комп’ютерного набору, має бажання навчитися водити автомобіль, але поки що це залишається тільки мрією.

Навчаючись в училищі, хлопець помітив, що до дітей часто приїжджають батьки, і загорівся ідеєю знайти рідних. Звернувся за порадою до психолога і знайшов підтримку. Далі він зв’язався з журналістами телеканалу «Україна», і за допомогою їхньої програми йому вдалося відшукати рідних на Тернопільщині.

Як розвиватиметься ситуація далі, важко сказати. Після телепередачі Михайло уникає частих телефонних дзвінків від волонтерів та друзів із Залучанського будинку. Хлопець ще числиться вихованцем дитбудинку, бо не можна відпустити із закладу дитину, не знаючи, якою буде її подальша доля.

За дитячі гроші

«Залучанський дитбудинок-інтернат є закладом ІІІ-IV профілю – всі його вихованці мають розумову відсталість та/або психічні розлади, значна частина дітей має складні фізичні вади, не може самостійно пересуватися й обслуговуватись», – розповідає директор будинку Микола Сухолиткий.

Тут є наразі 124 вихованці: 42 – віком до 18-ти років і 82 – старші. Працівників приблизно стільки ж, скільки і дітей – 130. Здається, що цього досить, але насправді їх замало, бо дитбудинок працює цілодобово. Штат нібито й великий – адміністрація, бухгалтерія, кухня, медики, санітарки, фізичні реабілітологи, вихователі, та закладу бракує няньок для лежачих дітей. Спеціалісти відзначають, що норми соцполітики з 2008 року не відповідають потребі. На групу неповносправних дітей з 10-ти осіб, які потребують постійного догляду, повинно бути шість санітарок-няньок і не більше. Але ж будинок працює у чотири зміни.

З 2008 року чотири дні на тиждень в інтернаті працюють асистенти від римо-католицької церкви, але й цього недостатньо. Тому волонтери думають і над вирішенням цієї проблеми.

З матеріальним забезпеченням також біда. 100 дітей потребують підгузок. Мінімум по три штуки на день на кожного – це 9 тисяч на місяць і 27 тисяч на квартал. Орієнтовна річна вартість підгузок, якщо брати їх безпосередньо від виробника, – це 700 тис. грн. Волонтери з «УБМ» кажуть, що за розрахунками минулого року, держава виділила на це 150 тис. грн., і, таким чином, на одну дитину припадало по одному підгузку на день. Можна тільки поспівчувати санітаркам інтернату з таким забезпеченням.

«Наш фонд за минулий рік передав 150 тис. грн., – каже Футерко, – але ми не можемо за рахунок допомоги від людей забезпечувати будинок підгузками, бо це є базова потреба».

За кошторисами, на харчування вихованця Залучанського будинку-інтернату припадає 20-25 грн. на день. І 90% з них – це дитячі гроші. Вихованці дитбудинку отримують хтось пенсії, а хтось соціальну допомогу. Від дітей до 8-ми років держава забирає 50% цих виплат на їхнє утримання, від старших вихованців (8-35 років) – 75%. Тож той мільйон гривень, який виділяється на харчування, – це дитячі кошти. В освітніх сиротинцях такого немає, там харчування здійснюється за кошти держави. А Залучанському інтернату з бюджету на харчування вихованця виділяється тільки 2-2,5 грн. на день.

Слід зазначити, що в законі про соціальну допомогу прописано, що дитячі гроші повинні йти виключно на покращення умов перебування дітей і не повинні йти на базові потреби. Але порядок використання цих коштів визначає Кабінет Міністрів своїм положенням, а він, у свою чергу, узаконив використання цих грошей напряму на харчування. І не на покращене (фрукти, соки, вітаміни), а на звичайні продукти.

Правда, Залучанський дитбудинок рятує власне господарство (кури, свині, корови), а також своя пекарня. Для обслуговування господарки є окремий штат, 95% працівників дитбудинку – це жителі села Залуччя.

 

Вода камінь точить

Василь Футерко розповідає, що «Українська благодійницька мережа» працює із Залучанським дитбудинком з січня 2014 року. Співпраця непроста, бо їхня організація – не стандартний благодійник. У кінці 2014 року навіть доходило до відвертих конфліктних ситуацій через це, волонтери прямо попереджали: не побачимо потрібних змін, зробимо все, аби змінити керівництво закладу. «Директор Микола Васильович тоді нас запевнив, що почув нас і готовий до співпраці. Відтоді критичних моментів не було», – каже пан Василь.

У закладі звикли, що часто волонтери приїдуть, передадуть матеріальну допомогу, трохи побудуть з дітьми і поїдуть. А в проблеми будинку ніхто не вникає. Такими питаннями цікавляться тільки волонтери «УБМ».

«У нас є офіційний договір, де чітко прописано наше право приїхати без попередження в будь-який день з 8.00 до 20.00, зайти в будь-які кімнати, де може використовуватися передана нами допомога. Якщо ми для Залучанського будинку передали до мільйона коштів, то ми маємо право зайти в будь-які двері та зачепити будь-які сфери їхнього життя», – переконаний Футерко.

Зараз волонтери працюють над проблемою розширення вільного простору в приміщеннях закладу. Замовили спеціальні ліжка-трансформери з індивідуальними параметрами. Низ ліжка при потребі може складатися, звільняючи місце для ігрової зони. На підлозі можна буде розмістити сенсорні килимки та іграшки. Все це робиться для того, щоб у житті вихованців з’явилася динаміка.

За словами пана Василя, гроші на ліжка-трансформери – 7500 доларів – були зібрані у грудні минулого року в США, де волонтери проводили благодійний показ одягу від дизайнерки Оксани Полонець.

 

Спроба соціалізації

Сьогодні волонтери Прикарпаття міркують над створенням спільноти, в якій би мешкало 10-20 осіб різного віку з особливими потребами. За задумом, вони мають жити в окремому будиночку і кожен, по можливості, повинен долучатися до спільної справи: хтось прибирає у кімнаті, хтось готує на кухні, хтось працює по господарству, хтось заробляє поза спільнотою. Ідея полягає в тому, щоб створити атмосферу, наближену до домашньої. Хоча члени такої спільноти, звичайно, будуть потребувати й допомоги асистентів.

Такі спільноти повинні бути при громадах, вважають волонтери. Громади та церква повинні знати про їхнє існування та підтримувати їх. «Якщо нам вдасться в цьому році зорганізувати хоча б одну спільноту на 10 осіб, то це буде дуже добре, – розповідає пан Василь. – Ми ведемо перемовини з львів’янами, які вже 10 років збирають інформацію на цю тему. Плануємо спільно з ними робити круглий стіл, де будемо проговорювати всі проблеми».

Наразі ж найбільша проблема, за його словами, полягає у відсутності потрібного закону. Бо створити і підтримувати таку спільноту за благодійні гроші можна, але робити так постійно – то великий ризик. Тому волонтерам для подальшого руху потрібен бюджет. Якщо на одну дитину в дитбудинку з бюджету припадає, скажімо, 4500 грн., то чому ці гроші не можуть «піти» за дитиною в спільноту? Потрібен тільки механізм, який би чітко передбачав, як повинні рухатися ці гроші.

Волонтери планують зацікавити цією справою громади, бо для громад це є і додаткова робота, і новий досвід. До речі, такі спільноти вже існують у Києві, Львові, Запоріжжі та на Закарпатті. Звичайно, що у Мінсоцполітики не надто зацікавлені у створенні таких спільнот, чиновникам на руку функціонування інтернатної системи. Тому волонтери не сидять на місці, шукають нових методів боротьби з бюрократичною машиною заради особливих дітей, до яких суспільству доведеться звикати.

Ірина БАБІЙ