Ми дискутуємо про новообраний парламент, робимо ставки щодо міністерських портфелів, подумки вираховуємо можливі курси валют, розмірковуємо, чи це новий старт, чи таки фініш. Ми на нервах, ми розлючені чи ображені на тих, хто проголосував не так, як ми, але… Що зроблено – те зроблено. І нам треба вчитися жити в Україні з новим парламентом.

До речі, чимала кількість нових облич – випускники українських шкіл. Не радянських, а часів незалежної України. То чого ж нам хвилюватися? Чи таки є чого? Враховуючи те, що на сході України є не лише «іхтамнєти», а й випускники українських шкіл, то, мабуть, варто… Бо ж виходить так, що українська школа начебто навчила читати-писати-рахувати (кого як – це вже інше питання), але не навчила любити Україну.

Ми довго і вперто заплющували очі на те, що і як вчиться, ми і зараз щиро вважаємо, що знання випускником іноземної мови важливіше, аніж знання української мови, української літератури чи історії України. То чого ж обурюватися через масові втечі за кордон, ухиляння від армії, пофігізм щодо мовного питання? Рано чи пізно всі піраміди летять. Не лише фінансові. Освітні теж. А ми з вами живі свідки, як валиться те, що колись таки мало завалитися. Хто винен? Ті, хто не вчив, чи ті, хто не вчився? Тепер це вже не суттєво, бо треба виборсуватися з-під руїн і якось жити далі.

Моє навчання у школі припало на 1985-1995 роки. Шалені роки, коли знімалися одні портрети і вішалися інші, коли на стінописах червоні галстуки перемальовувалися на жовто-блакитні, а жовтенятські зірочки на квіточки, коли портрети вождів довго стояли накриті газетками у кабінетах за шафами, бо ж раптом що, коли в підручниках усе ще майоріли червоні прапори і вчителі не завжди знали, що із цим всім робити.

Навчання мого сина припало на Майдан та війну. Його покоління, сучасні 18-річні, віддавало кишенькові гроші спочатку на потреби Майдану, потім для АТО. Що далі? А далі діти подорослішали, дивлячись українське (за географічним принципом, а не національним) телебачення, і почали робити свої висновки. Погодьтеся, невтішні, а часто й цинічні.

Чим пов’язані ці періоди? Мовчанням про національну ідею та національну свідомість. Звісно, мені можна заперечити, що от у шкільних програмах тепер є і письменники Розстріляного Відродження, і згадки про Голодомор та дисидентів, але цього, як виявилося, так мало. Адже згадка у підручнику – це просто згадка, яка без проговорювання та осмислення нічого не варта. А потім сидимо ми та й дивимося, як про нашу історію пишуться книги та знімаються фільми, от тільки не нами…

Що буде з освітніми реформами тепер? Хтозна… Віримо, що їх не будуть зупиняти стоп-краном. Віримо, але не впевнені. Можливо, нас чекатиме нова хвиля реформ, а можливо, знову вдаватимемо, що не існує ні української (не за територіальним принципом) школи, ні вчителя, ні учня, вимагатимемо від випускників шкіл знання англійської мови на рівні В1 і не зважатимемо на знання історії України на рівні А0. Але варто пам’ятати, що років за 15-20 вже нові випускники прийдуть в український парламент, якщо, звісно, ще буде куди приходити. Скажете, до того часу треба дожити. Ну, ми ж теж не сподівалися, що доживемо до такого парламенту, але ж дожили.