До нас часто звертаються різні люди із проблемами та питаннями, які пропонують висвітлити. Ці звернення багато потім хтось трактує і називає «замовленням». Навіть ті, хто звертаються. Я не ображаюся (тому що люди іноді просто не вміють висловитися), але поправляю: ви не замовили, ви звернулися із питанням, а ми вирішили взятися за цю тему, тому що вона здалася нам цікавою. Іноді хочуть узгодити ціну «до», іноді питають «скільки з мене» після.

Я пояснюю: ми беремо гроші за рекламні тексти. Наприклад, депутат чи кандидат хоче розказати, який він хороший. Будь ласка – гроші в касу. Але проблематику, розслідування тощо ми або пишемо самі, або не пишемо взагалі. І «пишемо самі» означає, що беремо від вас тільки тему та коментарі, а далі працюємо так, як вважаємо за потрібне. Хтозна, може ви у цій ситуації виявитеся неправим. Відтак про гроші не може йтися.

«Я не звик нікому нічого бути винен», – сказав мені якось депутат облради. «У вас нема вибору, – усміхнулася у відповідь я, – тому що ця стаття за редакційною політикою нічого не може коштувати».

Але оця наша потреба заплатити, віддячити і т.д. навіяла мені якось думку про краудфандинг. А якщо я на сайті зроблю кнопку «допомогти газеті» і на питання «як віддячити» буду відповідати лінком, де йтиметься, що віддячити можна отам і сумою, яку ви вважаєте за потрібне.

Про краудфандинг і ЗМІ я багато чула на навчанні медіаменеджерів у Ризі. Ідея здалася такою собі, але якщо її прилаштувати під наші реалії, то чому б і ні? Наприклад, люди можуть купувати якісь футболки «Галицького кореспондента» за 500 грн (а різниця лишатиметься ЗМІ, на розвиток), або просто жертвувати гроші на передплату газети «Галицький кореспондент» для малозабезпечених, або просто допомагати фінансово принту, який і так чує себе зараз не дуже впевнено.

Із своєю ідеєю про громадське фінансування я поділилася із нашою журналісткою Наталею Козак. Вона обрубала її просто на пні. Сказала: ні, це буде виглядати тупо. Вона навіть не дала можливості договорити, лише сказала: я не хочу працювати у редакції, яка жебрає гроші.

Уявила собі ситуацію. Із тим депутатом облради, який, скажімо, після тієї публікації міг би нам кинути, наприклад, 50 тисяч, а через місяць подзвонити знову. І цього разу він би хотів підняти не важливе антикорупційне питання, а якесь більш шкурне. Чи змогла би я йому відмовити? Відповідаю собі: так. А потім запитую ще раз: а точно би змогла?..

Я кайфую від того, що наші журналісти сьогодні можуть собі дозволити бути вільними. Від того, що є можливості штибу грантів заробляти більше і ні від чого (кого) не залежати. Тішуся, що Марту Баранецьку запрошують на роботу в інші ЗМІ, але коли вона називає зарплату, яку отримує, то пропозиції переманити її зникають. Тішуся, що коли Люді Оленюк в одному селі намагалися запхати гроші в кишеню (бо люди може й не погані, але не розуміли, що треба подзвонити у рекламний відділ), то вона не тільки їх не взяла, а й глянула на хлопця, який їй запропонував висвітлити ту тему, як на сутенера. Бо гроші – це не їх проблема, а клопіт рекламного відділу.

І я зовсім зараз не хочу сказати, що ідея із краудфандингом геть безглузда. Просто вона наразі не на часі. Принаймні у Франківську. Але я мрію ще дожити до тих часів, коли я буду її учасником. Можливо, збиратиму гроші, а можливо даватиму із пенсії))

А тепер, шановні знавці,  питання.

За яких умов ви готові підтримати «Галицький кореспондент» і як часто? Навіть якщо під загрозою буде закриття нашого ЗМІ, але при тому ЗМІ приблизно тієї ж ваги – «Репортер», «Курс», «Місто» –залишатимуться на плаву, тобто плюс-мінус той самий контент ви матимете. Хіба, без окремих авторських рубрик чи авторів. Та й вони зрештою згодом можуть мігрувати в інші ЗМІ.

Чи не асоціюватиметься у вас лінк із «допоможіть проєкту» з «подякою» лікарю, вчителю або чиновнику, до яких звикло наше суспільство? І які особисто я ніколи не схвалювала.

І головне питання – якому журналісту ви більше вірите: ситому чи тому, якому не вистачає?