Детектив, комедія, жахи, фентезі

Режисер: Роберт Земекіс

У ролях: Енн Хетеуей, Октавія Спенсер, Стенлі Туччі, Кріс Рок

Кінець 60-х. Юний Чарлі Хансен (Джазіра Бруно) переживає смерть батьків і намагається ужитися з новим опікуном – мудрою бабусею (Октавія Спенсер). Одного разу він бачить страшну жінку зі змією і довгими лапами, а коли розповідає про це родичці, та ділиться своїми знаннями про відьом – моторошних лисих істот, у яких ікла замість зубів, обрубки замість стоп і ненависть до дітей замість душі. Зрозумівши, що за ними стежать, вони вирішують поїхати в розкішний готель, де до них не зможуть дістатися чаклунки (мовляв, до багатіїв лиходії не полізуть, адже вони нападають тільки на принижених і ображених). План, втім, не спрацьовує: цього ж дня у готель в’їжджає група підозрілих жінок з дивними розрізами від губ до вух і жахливим акцентом. Всі вони відьми, а їх ватажок – кровожерна і експресивна Енн Хетеуей, у якої вже дозрів геніальний план із перетворення всіх дітей на мишей.

Зміна сетингу оригінального роману Роальда Даля, письменника досить різкого й іронічного, а тому часто критикованого за, наприклад, шовінізм, не випадкова. Одним зі сценаристів нової адаптації виступив Гільєрмо дель Торо – художник гостросоціальних казок і, що важливіше, затятий ненависник всякого гноблення. Так, у своєму черговому продюсерському проєкті «Страшні історії для розповіді в темряві» (де дія, до слова, розгортається в ті ж роки) навіть норвежець Андре Овредал заговорив про режим Ніксона і війну у В’єтнамі. Так що «Відьми», очікувано, трансформують акценти оригіналу.

Лейтмотив нової адаптації – протистояння багатих білих (серед них Стенлі Туччі в ролі чванливого менеджера готелю і, до речі, самі відьми – втілення потворного обличчя аристократії) та темношкірих. Цікаво, що деякі моменти оригіналу, як-от сцена зустрічі Бруно Дженкінса, товстого хлопця з привілейованої родини, який перетворився на мишу і тому остаточно втратив любов батьків, знаходять нові смисли. Будь-що приземлене, апріорі далеке від вишуканого в елітарному розумінні (повні темношкірі домогосподарки, гризуни) у «Відьмах» стає оплотом чесноти, незрозумілої для дурних представників буржуазії. З іншого боку, неусвідомлена іронія фільму Земекіса полягає в тому, що головна відьма у виконанні Енн Хетеуей говорить з явно не американським акцентом: це не що інше, як данина традиції, яка трохи змінює ліберальний дискурс фільму, від початку націлений лише проти чистокровних американських товстосумів.

І у все це вивірене висловлювання жваво вривається Роберт Земекіс – жартівник і веселун, який набив руку, здається, ще у 80-х і з тих пір знімає незмінно олдскульне кіно за класичною методичкою фільммейкера. Витончені проїзди камери і химерні ефекти (часом навіть занадто: як для дитячого фільму, тут дуже багато страшних сцен, здатних забезпечити нічні кошмари на місяць наперед), гіпертрофована гра акторів і, нарешті, музика, яку до цього всі вже чули в сотні пригодницьких стрічок. Створюється відчуття, що метод Земекіса залишиться незмінним і постановник продовжить збирати кіно з руїн славного кінця XX століття, який так само стрімко виник, як і зник. Земекіс просто насолоджується роллю постановника, який все ще може, на відміну від багатьох колег, знімати кіно про мишей, що розмовляють, і лисих відьом.

Претензія навіть не так до того, що Земекіс старомодний: іноді дійсно корисно і навіть захоплює переглядати нехитре старече кіно майстрів, які, може, втратили почуття часу, але ніяк не талант. Питання значно глибше – у неусвідомленому ігноруванні всіх колізій і сюжетів, які є в черговому гостросоціальному сценарії. «Відьми», за бажання, можна назвати навіть винахідливими, але сліпий формалізм постановника веде фільм назад у минуле (на жаль, не в майбутнє). Поки дель Торо і Берріс намагаються осмислити скромну чарівність буржуазії, Земекіс будує декорації грандіозної казки про самого себе. А віз і нині там.

ФЕЛІНСЬКИЙ