Війна настільки вже стала частиною життя, що, здається, я вже не пам’ятаю як бути без неї. Інколи ловлю себе на думці, що стала гостро реагувати на небажання людей включатися у сьогоднішні події. Можливо, я просто втомилася? Намагаюся знаходити сили в  тому, що завжди надихало й допомагало, але бачу, що їх і там вже немає. Знаю, що справлюся. Просто треба трохи часу. Хоча, кого я обманюю. Тепер щоразу, коли “накриває”, вигрібати все тяжче. І довше.

А може, це і є наше життя?

Щоб усім було так?

Другий місяць поспіль у Вови “зривається” відпустка. Хотіли поїхати в гори. Ну, що ж, доведеться поки що попрацювати ще трохи. Чи не трохи. Треба подумати над новими ідеями для збору, бо щось зовсім важко йде. Вова мені  казав, що не треба зараз відкривати, бо Великдень, поминальні дні, то в людей грошей немає. Мене інколи це дратує. Якщо в людей не буде коштів на донати, то їм і Великдень не знадобиться. Посперечалася з ним. І зробила по-своєму. 

Увечері заснути – це свято. Часто під безсоння пишу або читаю. Якось, відволікаючись від книги, забігла в соцмережі й натрапила на допис про потребу демобілізації то поповнення сил війська. Йду почитати коментарі. Там завжди все найцікавіше. І що я там бачу. Одна жінка дякує автору за допис, бо має чоловіка військового. Інша кидається на неї зі словами: “тобі й твоєму чоловіку погано, то ти хочеш, щоб всім було так”? Я заклякла. Перечитала ще разів три та відключила. Такі “коментатори” просто ламають віру в краще. А їхні слова – як ляпаси. І навіть якщо це десяток голосів, то вони все одно болять. 

Я відклала телефон, але думки нікуди не подінеш. В голові застрягло оте: “щоб всім було так”. Щоб що саме? Щоб усі знали, як це — прокидатися від телефонного дзвінка і боятися почути “вибачте, ми змушені повідомити…”? Щоб усі навчилися жити в очікуванні звістки з війни? Щоб усі відчули, як це — вчитися жити з постійним страхом, що не минає, просто стає частиною тебе? Я, як дружина військового, цього аж ніяк не хочу й бажати нікому. Але саме це і має знати кожен. І не тому, що я зла чи мстива. А тому, що інакше ми не зможемо зрозуміти одне одного.

Бо поки одні святкують чергове свято у теплому колі родини, відгороджуючись від війни, інші ховають побратимів. Поки хтось скаржиться, що вже втретє доводиться донатити, інші тримають на собі цілу лінію фронту. У прямому сенсі. І коли мені кажуть, що не час відкривати збір, бо у людей типу “немає ресурсу”, я чую: не нагадуй нам про війну. Зроби її знову невидимою, щоб ми могли жити своїм життям.

Але як мені не нагадувати? Якщо моя реальність — це мій чоловік, який вже понад три роки на війні.

Війна не для когось, а для всіх

Один чоловік отримав повістку й не прийшов у військкомат. Не хоче він на війну. Коли отримав знову, то перестав із дому виходити. Навіть водійське дружині зробили, щоб на роботу їздила. Отак тихенько живе собі у хатинці й кляне Україну і владу. І донатити він не хоче, бо “я не должен”. Я не засуджую. Мені гидко від таких. Мабуть, саме отакі й прислужували колись енкаведистам, відбираючи в людей хліб та пишучи липові доноси. 

Інший чоловік, маючи 4 дітей, іде добровольцем. Отримав поранення. Тепер має інвалідність і оформляється на групу. Але не нарікає ні на що. Хіба що на мороку з документами. І саме завдяки таким ми сьогодні живемо.

Я не хочу шукати винних. Але не можу не помічати, як хтось платить собою, а хтось живе, ніби війна – це чиясь гра, а не спільна біда. Ми всі втомилися. Але втома не привід втратити совість. Я розумію страх. Розумію тих, хто не може. Але є велика різниця між “не можу” і “мені нічого не треба, я нікому нічого не винен”. Саме це й ріже найбільше: байдужість, обгорнута в зручні слова.

Тих, хто зараз тягне війну, не так багато. І на кожного, хто в окопі, припадає десяток, хто живе, ніби все це не його стосується. Але це стосується всіх. Просто не всі це усвідомили.

Це не про героїзм і не про медалі. Це про те, чи збережемо ми країну, де буде кому жити далі. Бо якщо кожен “не повинен”, то чому хтось іще щось робить?

Повага не в словах, а в діях. У тому, щоб не знецінювати чужу жертву. У тому, щоб бодай не мовчати, коли гідність витирають об підлогу. І навіть якщо не воюєш, то можна не бути байдужим.

Дорослі рішення

В сусідньому підрозділі прилетів ворожий дрон на оптоволокні. Згоріло 3 автівки. В роті, де Вова, такий самий дрон вбив молодого хлопця. Кожного дня стає важче. Але вони продовжують працювати. Бо в кожного за спиною сім’я. І усвідомлення потрібності там, на війні. 

Часу на дзвінки стає все менше. Тривоги більше. Я помічаю, як ми змінюємося. Ще нещодавно обговорювали яке буде наше життя після війни. Тепер ми його живем, розуміючи, що “після війни” можемо не діждати. Це болюче розуміння реальності. І несправедливості. Коли одні люди воюють вже понад три роки, а інші вважають це нормою. Коли хтось донатить постійно, а хтось навіть і не збирається, бо держава ж є.

Війна не чекає, поки хтось із нас наживеться так, як хочеться, ігноруючи питання взагалі існування, думаючи, що мине. Треба вчитися приймати дорослі рішення дорослих людей. І якщо ми хочемо вижити не лише фізично, а й як суспільство, то мусимо навчитися бачити біль інших не як загрозу, а як дзеркало.

 

• Блог дружини військового – авторська колонка Юлії Палій, яку вона публікує на сторінці онлайн-медіа “Галицький кореспондент”. Редакція вважає, що дружинам воїнів є чим поділитися. Ми не вносимо зміни у текст.