Мандруючи, головне з кожної подорожі робити якісь висновки. Про місцевість, культуру, історію та настрої людей, яких зустрічаєш. Напевне, саме тому ніколи нічого не читаю навмисно про країну, в яку їду. Здебільшого, гідів це злить. Бо коли з 30-ти осіб ніхто не знає відповіді на запитання, яка жінка є найяскравішою постаттю Єгипту, то вони обурюються: що ж ви тут робите?

Але, з іншого боку, їх має це тішити. Таким туристам дуже легко навішати лапші на вуха, що вони й роблять. Дуже якісно. «У нашій країні майже не скоюється крадіжок, – сказав нам ламаною російською гід ще в автобусі, зустрівши нас в аеропорту. – Це добре. А от погано – це те, що у нашій країні всі намагатимуться вас обдурити».

Відтак «добрий гід» намагався навчити нас, що екскурсії замовляти слід тільки в нього, адже так буде безпечно і нас ніхто не обмане, не викраде і не продасть бедуїнам. Ми так і зробили. В перший день замовили екскурсії, які нас цікавили, і заплатили за них. Наступного дня «добрий гід» нас відвіз на фабрику виробництва лікувальних олій, а після цього – за фруктами та сувенірами. Ми знову скупилися. Сім магнітиків на холодильник за п’ять доларів – це ж гарні ціни, якщо порівнювати з європейськими!

Через два дні, правда, ми дізналися, що наші екскурсії навіть з наданими нам «добрим гідом» знижками, були завищені в ціні… Але прозріння до нас прийшло тоді, коли ми вирішили прогулятися магазинчиками біля готелю. Нам пропонували магнітики в рази дешевше. За долар можна було купити 5-8 штук! У магазинах продавці нам пояснили, що гіди мають від 50% заробітку за наші покупки, саме тому нас возять у спеціальні магазини і пропонують купити саме там, де слід. «Гіди ж – шарлатани», – казали нам. «Та ми це вже збагнули», – відповідали ми.

У цих крамничках ми бачили чаї, олії, арафатки та інші речі мінімум у два-три рази дешевші. Плюс тут була можливість торгуватися. Взагалі, торгуються в Єгипті всі і завжди, єгиптяни отримують від цього особливе задоволення і піднімають ціну навіть після того, як ви вже все з ними обговорили, переміряли і прицінилися.

Після того, як я зрозуміла, як нас обдурили гіди, я вирішила, що як тільки в холі готелю будуть з’являтися нові українські туристи, одразу ж розказуватиму їм про те, щоб, перш ніж щось купувати, вони вивчали ціни навколо. І ходити далеко не треба: спершу праворуч від готелю пройти метрів 20, потім ліворуч – метрів 50.

Люди реагували по-різному. Одні казали, що знають про це, бо вже обпікалися на такому в Туреччині. Інші – дякували за допомогу. А ще інші втікали від мене, неначе я їх агітую придбати щось саме в “моєму” магазині. Хтозна, може, так і виглядало. Але я не ображалася, а продовжувала свою війну з гідами.

В Єгипті багато наших. Вони працюють продавцями, аніматорами, зазивалами для таксистів і т.д. З ними завжди можна поговорити на спільні теми – наприклад, про політику і про те, коли нарешті в Україні буде добре. Найбільше, що здивувало – це те, що в Хургаді (місто, де ми були) тільки 15% християн. Проте нам здавалося, що ми зустріли всі ці 15% за свою відпустку. Бо в який би магазин ми не заходили, продавець показував або Матір Божу на заставці в телефоні, або хрестик на шиї. Однак це не заважало їм нас обдурювати, навпаки, схиляло нас до того, аби в них щось придбати.

Саме від українки, яка проживає в Єгипті вже кілька років, ми дізналися про те, як можна побачити життя місцевого населення. Для цього не треба наймати таксі та платити 5 доларів в один бік. Можна просто сісти на маршрутку і за 2 фунти (20 центів) дістатися до Дахара (нетуристичний мікрорайон Хургади) та побачити місцевий колорит.

Зізнаюся, що наважувалися на це ми кілька днів, навіть шукали компанію, але охочих було небагато. Отже, наприкінці відпустки делегація з трьох туристів вирушила до Дахара місцевою маршруткою. Стояли на зупинці ми хвилин 10, їхали ще хвилин 20. Так вже за півгодини ми були у місці, де люди показували на нас пальцями, молилися посеред дороги і не розуміли ані англійської, ані російської…

Тут ми знайшли християнську церкву. Тут ми побачили ринок з дешевими фруктами. Тут ми натрапили на супермаркет та магазини і збагнули, що всі низькі ціни, які ми бачили дотепер, надто високі, порівняно з цими. До прикладу, олію, яку на фабриці продавали за 8 доларів, а в мазанині за 5, тут можна було купити лише за 2.

Єдиною проблемою тут було знайти обмінник (бо мало хто знає мову, а той, хто нас розуміє, поняття не має, чи є тут обмінник). Але витративши годину, ми таки це зробили. Ми пішли в церкву, на ринок, по магазинах. Повернулися у готель пізно і з торбами. Наше повернення одразу ж впало в око як таксистам, так і продавцям магазинчиків. Вони зрозуміли, що їхніми послугами ми більше не користуватимемося.

Та цим усе не завершилося, і наступного дня я зібрала цілу компанію охочих їхати в Дахар. Мене проводжали ті самі таксисти, які переконували, що мене там хтось зловить, відлупцює і пограбує. Але я вже нікому не вірила, бо мала гіркий досвід спілкування з «добрим гідом».

Цього разу ми поміняли гроші на місці, тому не витрачали час на обмінник. У готель повернулися через три години – втомлені, але щасливі. Всіх, кого я відвезла в Дахар, просила не тільки їздити самим, а й показувати цю «точку» всім нашим. Аби нас менше дурили. Вже наступного дня нам треба було повертатися в Україну…

«Слава Богу, уєзжаєш», – єхидно казали мені таксисти та продавці, коли побачили мене з дорожньою сумкою в руках. Вони ще не знали, що вже завтра українські туристи знову поїдуть в Дахар, бо наш квест «Передай далі» тільки-но розпочався.