11 листопада минає 100 років від завершення Першої світової, або, як тоді казали, «великої» війни. У її жорнах загинуло понад 10 мільйонів солдатів та офіцерів, від 7 до 12 мільйонів мирних мешканців, а голод та епідемії, спричинені нею, забрали ще понад 12 мільйонів осіб. Поранень у війні зазнало понад 10 мільйонів людей.

Воєнна хуртовина зачепила і наш край, де протягом трьох років, з 1914-го по 1917-й, відбувалися завзяті кровопролитні бої. Дотепер українські вчені навіть приблизно не можуть підрахувати кількість загиблих українців у тій війні. У Станиславові в цей час було багато військових шпиталів армій воюючих сторін, які по черзі займали місто.

Медичною службою австро-угорської армії керував 14-й відділ військового міністерства. У мирний час вона складалася з 27 санітарних підрозділів (Sanitätsabteilungen – нім.). Вони обслуговували таку ж кількість гарнізонних шпиталів (Garnisonspitaeler), що розташовувалися в містах, де дислокувалося командування армійських корпусів або була сконцентрована велика кількість військових частин. У переліку 27 гарнізонних шпиталів у містах Австро-Угорської імперії є 4-й шпиталь у Львові, де дислокувалося командування XI армійського корпусу.

У містах з гарнізоном у 500 осіб були відкриті військові шпиталі (Truppenspital), в яких не тільки лікували хворих військовослужбовців, але й були організовані курси підготовки санітарів з носилками (Blessiertenträger) і санітарів з перев’язувальним матеріалом (Bandagenträger). Хоча гарнізон Станиславова був численнішим та нараховував біля 3 тис. осіб, але, як видно з напису на брамі шпиталю, зображеного на старих поштівках, медичний заклад у ньому мав статус військового шпиталю (Truppenspital), а не гарнізонного.

У населених пунктах з гарнізоном від 300 до 500 осіб були лікарні (Marodenhaus), в яких проходили лікування легкі і нетранспортабельні хворі. У кожній казармі був організований медпункт, який на деякий час міг прихистити хворого.

Так повелося, що символом військової медицини Станиславова-Івано-Франківська вважається палац Потоцьких. Цій родині магнатів Станиславів належав з часу заснування. Його останній власник Антон Прот збанкрутував і не зміг вчасно сплачувати податки. У 1801 р. місто в нього забрали через борги і передали державному Релігійному фонду. Невдовзі в палаці Потоцьких розмістили військовий шпиталь. Для потреб шпиталю австрійці ґрунтовно перебудували колишню магнатську резиденцію. Дехто з архітекторів навіть вважає, що знамениту парадну браму з лицарями поставили не Потоцькі, а військові медики.

Рішення облаштувати військовий шпиталь було цілком логічним, адже за Австрії місто мало досить численний гарнізон. У 1847 р. цивільне населення Станиславова становило 10 866 осіб, а військових було 1600 – більш ніж кожен десятий мешканець. Зростало населення міста, та збільшувався, відповідно, і його гарнізон. Спочатку медики використовували для своїх потреб триповерховий палац у глибині подвір’я та два флігелі обабіч входу. У 1895-му звели двоповерховий корпус ліворуч.

Значної роботи лікарям додалось у Першу світову. Місто тричі переходило з рук в руки. Після марної спроби утримати місто, 30 серпня 1914 р. австро-угорська армія відступила в гори, а до Станиславова 3 вересня увійшла російська армія. Після тривалих боїв, 7-8 лютого 1915 р. австро-угорським військам вдалося на декілька днів захопити місто, проте 19 лютого 1915 р. росіяни повернулася до Станиславова. У червні того ж року місто знову опинилося під владою австро-угорської корони. В серпні 1916 р. у результаті Брусиловського прориву російські війська втретє за війну увійшли до Станиславова, де перебували до липня 1917 року. Лінія фронту не відступала далеко поза околиці міста.

Тоді у шпиталях почергово змінювали один одного то австро-угорці зі своїми союзниками німцями, то росіяни. Поранених було так багато, що, крім шпиталю, який містився у палаці Потоцьких, для військово-медичних потреб використовували будинки реальної і ремісничої шкіл, монастиря Сестер-Служебниць Василіянок, школи на вулиці Шопена та інших приміщень. Військовий шпиталь був навіть у тюрмі «Діброва».

Наявні архівні матеріали не дали можливості встановити повний перелік медичних закладів воюючих сторін, як і точної картини, які саме приміщення у Станиславові вони займали. Під час перебування в місті російських військ, 16 квітня 1915 р., наказом начальника Станиславівського гарнізону була призначена комісія з розгляду санітарного стану в місті і дотримання санітарного стану дислокованими військовими частинами, куди від міста входили бургомістр і міський санітарний лікар, лікар 7-го автомобільного санітарного транспорту. Попри певні недоліки, комісія відзначила добре облаштування госпіталів.

У цей час в місті були: тюремний шпиталь (192-й польовий пересувний шпиталь) на вул. Гловацького (нині Республіканська); команди евакопункту для поранених і хворих в районі готелю Каца (станом на 1929 р. його власником була Роза Кац, мав він усього чотири номери з пічним опаленням) на вул. Колійовій (нині Залізнична); 356-й польовий пересувний шпиталь на вул. Липовій, що приймав також інфекційних хворих з числа місцевого населення; Єкатеринославський лазарет за помірну плату здійснював дезінфекцію одягу та білизни в дезінфекційній камері (мав також свій підрозділ з камерою в Тлумачі).

Євангелістську лікарню в Княгинин-колонії, якою опікувалася громада німецької колонії (колишнє приміщення лікарні «Бетесда», нині вул. Цеклера, 18), займав лазарет Червоного хреста. У квітні 1915 р. у зв’язку з рішенням санітарної комісії міста тут облаштували бараки для інфекційних хворих, тому лазарет вибрався до іншого приміщення.

Станом на 1916 рік на Тринітарській площі, у палаці Потоцьких, дислокувався резервний шпиталь «Галич». У жовтні 1916 р. частину приміщень, займаних цим шпиталем, використовував перев’язувальний загін 1-го польового шпиталю Всеросійського земського союзу. Тоді ж ремісниче училище на вул. Кілінського було передане під 9-й загін Київського Червоного хреста (нині цей будинок на вул. Лепкого, 28 займає Національна поліція).

Будинок на вул. Липовій, 17 (сучасна – Шевченка) займав 2-й приватний Петроградський перев’язувальний загін, який надавав також стоматологічну допомогу. Двоповерховий будинок №17 зберігся, він другий від перетину вулиць Т. Шевченка та С. Гординського.

Будинок на вул. Собеського, 15 (сучасній – Січових Стрільців) займала комендатура міста. Нині цей будинок має номер 25, в ньому розміщується редакція газети «Галичина».

З серпня 1916 до липня 1917 року, коли місто перебувало у руках росіян, на головному міському кладовищі по вул. Сапіжинській (сучасний Меморіальний сквер) ховали і військових. Так, перев’язувальний загін Державної думи, який належав до 41-го армійського корпусу, поховання проводив у вересні 1916 р., 2-й лазарет 19-ї піхотної дивізії – протягом 27 березня – 4 червня 1917 р., 20-й Петроградський перев’язувальний загін Червоного хреста – протягом березня-квітня 1917 р., 359-й полковий пересувний лазарет – у липні 1917 року.

Стосовно австро-угорських та німецьких шпиталів інформації практично немає, але, очевидно, займали вони ті ж приміщення, бо одні змінювали інших. Так було як під час Першої, так і впродовж Другої світової війни. Поранених було так багато, що, крім шпиталю в палаці Потоцьких, для військово-медичних потреб використовували інші, зокрема й шкільні приміщення.

Про перебування у тюрмі «Діброва» російського військового шпиталю видно з рапорту пристава першої дільниці від 28 квітня 1915 р. станіславському поліцмейстеру: «…Вільні площі «Діброви» зайняті під команду 1-го лазарету 71-ї піхотної дивізії. У головній будівлі розміщено 100 нижніх чинів, сестри милосердя, один священик і школа фельдшерів. У в’язничній канцелярії тепер лікарська канцелярія і адміністрація: 5 лікарів, один доглядач і команда писарів. Нарешті, в останній будівлі, з заднього боку тюрми, утримуються хворі і поранені, яких налічується 324 особи. В’язничне подвір’я зайняте санітарними двоколками та возами, у сараях поставлені коні».

Померлих у цьому лазареті було достатньо. Тож не дивно, що ховали їх буквально за декілька сотень метрів від приміщення в’язниці. Тоді тут було закладено два військових кладовища. Одне, як свідчать архівні документи, – в парку цісаревни Єлизавети, пізніше друге – «в г. Станиславе за парком цисаревны Елизаветы на военном полковом русском кладбище». Обидва кладовища розташовувалися на місці теперішнього міського стадіону «Рух». Восени 1924 р. з цих військових кладовищ були ексгумовані 34 одиночних, 29 подвійних та 11 братських могил на військову ділянку Першої світової війни на головне міське кладовище по вул. Сапіжинській (сучасний Меморіальний сквер).

Про перебування у станиславівській «Діброві» шпиталю залишив цікаві спогади небіж Івана Франка, син його рідного брата Захара – Василь Франко. Він був вояком Легіону Українських січових стрільців, потрапив у російський полон. Там Василь копав окопи під Кам’янцем-Подільським, важко захворів і пролежав у шпиталі всю зиму. Навесні 1918 р. Поділля зайняли австро-угорські війська, і Василя відправили доліковуватись у Станиславів, де він пробув кілька тижнів до відправлення в Угорщину, в містечко Нірегаза.

Василь Франко згадував: «Воєнний шпиталь у Станиславові містився в бувших славних на цілу Галичину Бригідках (він плутає «Діброву» з відомою львівською в’язницею – авт.), де до війни каралися тільки ті, що мали вироки більше двох років сидіти в тюрмі. І мені довелося в тих непривітних мурах, які перемінено з тюрми на шпиталь, перебути в надзвичайній чистоті та добрім лікарськім догляді».

Ярема КВАСНЮК