Якщо Україна у наступному році й заявить про себе на престижних кінофестивалях, то, напевно, приводом до того стане фільм «Брати. Остання сповідь». В основу його сценарію лягла повість «Джмелиний мед» номінанта на Нобелівську премію з літератури Торгні Ліндгрена. Скандинавський сюжет режисер фільму Вікторія Трофименко перенесла в українські Карпати. У центрі сюжету – письменниця і два брати-гуцули, які ціле життя все ділили: матір, іграшки, право називатися кращим, одну жінку, одного сина. Але в їхньому житті сталася подія, після якої вони не розмовляли один з одним 40 років. У їхнє маленьке провінційне містечко приїжджає письменниця, яка спеціалізується на релігійній літературі, прочитати в місцевому монастирі лекцію про святих і юродивих. Серед слухачів вона бачить літнього чоловіка, якого звуть Войтко. Письменниця знайомиться з нещасним і хворим старим. У нього є брат, який живе неподалік і також страждає від важкої хвороби. Як і його ненависний брат, він намагається прожити якомога довше, щоб не дати можливості тому побачити, як він помирає… Письменниця поступово входить в життя Войтка і знайомиться з його братом. Вона стає сполучною ланкою між двома братами, сенс життя яких – у протиборстві: хто довше проживе і не потішить іншого своєю смертю. Щоб зняти цей фільм, Вікторії Трофименко довелося пройти нелегкий 5-річний шлях, протягом якого були і перебої з фінансуванням, і болісні узгодження авторських прав на повість Торгні Ліндгрена, і довгі пошуки акторів, і важкі спроби порозумітися з гуцулами, на землі яких проходили зйомки... Про фільм, його акторів, сприйняття картини у світі «Галицький кореспондент» розпитував режисера Вікторію Трофименко.   – Вже пройшло біля двох років після закінчення зйомок «Братів…». Як на тебе вплинув цей фільм і вся ця історія? Він якось відійшов від мене. Він окремо, я окремо. Він живе своїм життям.  Зараз, напередодні прокату, йому в моєму житті приділяється більше уваги,  але він вже дорослий, вийшов з-під крила. Прокат, можна сказати, як його весілля – такі собі узаконені стосунки з глядачем. А як вплинув?.. Я виросла на один фільм. – Наскільки тяжко він тобі дався? Адже це перша твоя велика робота. Що ти для себе винесла з цього досвіду? Діти народжуються в муках… Непросто і нешвидко, в моєму випадку. Винесла, що треба довіряти собі. Так, це найголовніше – довіра до себе і більше впевненості в собі. Але ці речі приходять лише з досвідом, коли бачиш результат. І що те, що відстоювалось, потім працює в результаті. Взагалі, для режисера впевненість в собі – це одна з найголовніших рис, як на мене. – Фільм з успіхом пройшов на фестивалях класу «А» у світі. Індія, Китай, Москва. Це щось додало до його прокатної долі? І яка взагалі була реакція на цю історію закордонного глядача? Дуже позитивна. Особливо в Азії його добре зустріли. За кордоном дуже добре його приймали. Ось правда. Навіть дивно якось. У Франції говорили: «Мастерпіс», у Китаї сказали: «Ви надія нашого кінематографу». Порівняли стосунки братів з ФРН і НДР. У Китаї глядачка сказала, що це як картини Караваджо. Так що друге прізвище головного оператора фільму Слави Пілунського, негласне, – Караваджо. А що, непогано звучить (сміється). У Москві, коли виходили із залу, підійшла до мене літня пара і сказала: «Спасибі! Ви знаєте, у нас так вже не знімають. Це справжнє європейське кіно». В Індії дуже тепло його прийняли. Взагалі, Азія нас полюбила. Навіть статтю написали в Індії «Чи чули ви про українське кіно? А про жінок-режисерів в Україні?» Ну, і далі – тепло і приємно. Шведи сказали, що це найкраща екранізація Торгні Ліндгрена. Сказали, що фільм повернувся на батьківщину. Міністр культури і демократії Швеції зауважила: «Це найтемніша сторона Бергмана». Говорили, що добре передано стан книги. Фільм важкий, але сподобався. Повернувся додому. Навіть казали, що в деяких кадрах старий Войтко схожий на Торгні Ліндгрена. А пейзажі схожі на ту місцевість, яку описував Торгні. – То Швеція купила фільм чи ні? Поки що ні. Був прокат на фестивалі українських фільмів. У Казахстані буде прокат обмежений, в Китаї в літаках його можна подивитися на внутрішніх авіалініях. Скоро буде в Гамбурзі та в Бельгії. Тепер от у нас в прокаті нарешті. – Як глядач сприймає гуцульську говірку? Як у тебе взагалі зародилась ця ідея – адаптувати текст ролей до мови гуцулів? Адже є певний ризик звуження аудиторії. Мотив? Більшість не розуміє. Розуміють ті, хто із Західної України, тому будуть українськи титри. В цій ідеї не було нічого такого новаторського, як багато хто вважав. Це розумний висновок, як у тебе мають говорити місцеві в Карпатах, якщо ти хочеш знімати не мило, а кіно, щоб в це можна було повірити. Тобто ця ідея була закономірною. – У фільмі знімалися тільки українські актори. Для більшості з них це була перша така велика робота. Розкажи трішечки про них. Вони – надзвичайні. Всі говорять, що в Україні немає нормальних акторів. Я, насправді, теж так думала, поки не почала пошук і не знайшла. Актори є, бажання шукати немає. Вони, може, й не серед акторів, а можуть займатись  іншими справами, ходити світом. А тоді ти вриваєшся в їхнє життя і кажеш: а давайте спробуємо! Вони собі думають: а чому б ні? І раптом відкривається, що художній керівник театру, якого помітила кастинг-директор, – надзвичайний актор. Або дівчинка, яка півроку навчається у Львівському театральному інституті, або хлопчик з багатодітної родини на Закарпатті, що бігає з друзями й знати не знає, що це таке – кіно. Вперше потрапляє на очі, і виявляється, що це майбутнє українського кіно. Або відома співачка, яка подобалася декотрим дивакам-режисерам, та чомусь продюсери її боялися і вона так і не знімалась, а я її побачила і прикипіла. І все! І вона раптом бере приз за найкращу жіночу роль на фестивалі класу «А»,  серед тих самих російських зірок, яких у нас знімають, нехтуючи своїми, і стає на рівні європейських. І мені з ними було дуже комфортно працювати. Почула на свою адресу від них – «режисер, який знає, чого хоче». Я не прихильник імпровізації. Точніше, я не прихильник акторської імпровізації. Хоча в деяких випадках, може, вона й потрібна. Мені було потрібне інше. – Недавно Кіра Муратова сказала (не дослівно, але передаю суть), що вона розділяє кіно, зроблене чоловіками і зроблене жінками. Жіноче кіно, на її думку, значно зліше, значно тверезіше. Як би ти це прокоментувала і наскільки жінці режисеру важко в досить непростій професії кінорежисера? Ну, я не розподіляла би складності за статевою ознакою. Важко як жінкам, так і чоловікам. Кіно – різне. Але ми, в принципі, всі різні. Не буду сперечатись з Кірою Муратовою з цього приводу. – З якими почуттями ти їдеш в Івано-Франківськ? Адже серце Гуцулії саме в цьому регіоні. Не знаю, чого очікувати. Вважаю, що там фільм має бути найліпше прийнятий, бо він про гуцулів. Герої свої, говорять їхньою мовою. Люблю Карпати, хочу хоч на півдня заїхати у Верховину. Скучила. Для мене Карпати – місце сили. – Над чим зараз працюєш? Наступний мій фільм має робочу назву «Дауншифтінг». Фільм буде англійською мовою. Знімати планую у Великобританії, а також в Індії. – Англійською? Це копродукція чи концепція? Чому? Концепція. Ну, як гуцули спілкуються гуцульською, так британці й індійці будуть говорити англійською та хінді. Це само собою. Ну, і так – сподіваюся, що буде копродукція. Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ   ДОСЬЄ «ГК»: Вікторія Трофименко навчалася в Київському університеті театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. Зняла кілька короткометражних фільмів, які демонструвалися на міжнародних кінофестивалях в Греції, Ісландії, Росії, Великобританії та Україні. Серед її робіт – документальні телефільми «Назад додому» (2005), «Материнська земля» (2006), «Раю» (2007), «Дев'ять життів терориста Якова Блюмкіна» (2008), «Нестор Махно» (2009). «Брати. Остання сповідь» – її дебют в повнометражному ігровому кіно.