Нещодавно українські телеглядачі мали змогу познайомитися з лідером польського телеринку – серіалом «Дівчата зі Львова», який на нашому телебаченні перехрестили на «Наші пані у Варшаві». Про актуальність польсько-української теми, про критику серіалу з польської та української сторони, про Перемишль, який грає кінороль Львова, та про те, чому сам не зіграв у власному фільмі, «Галицькому кореспонденту» розповів режисер серіалу Войцех Адамчик.

 Чи у вас вдома працюють або працювали українки?

Більшість поляків, особливо тих, які живуть у великих містах, мають справу з українками, які працюють у нашій країні прибиральницями або в домашньому догляді. У мене вдома також працює пані з України, але мушу додати, щоб не виникало сумнівів: вона має дозвіл на працю і в нас працевлаштована на підставі підписаного договору. З моїх спостережень, розмов зі знайомими випливає, що українок трактують з повагою і не так безособово й немило, як це подекуди ми показуємо в серіалі (хоч це також ситуації не вигадані).

• Ви як режисер відзняли вже багато цікавих розважальних серіалів. Чому вас зацікавила польсько-українська тема?

Долі людей з України, які приїжджають до Польщі, щоб покращити своє матеріальне становище, свого часу зацікавили Роберта Бруттера, сценариста «Ранчо» – серіалу, який в Польщі має шалену популярність. Він написав 13 серій нового серіалу, якого до цього часу ніхто не відзняв, напевно, не тільки в Польщі – адже рідко трапляється, щоб головними героями були іноземці, іммігранти з невизначеним статусом. Тому я й захопився цим сценарієм. Логіка жанру вимагає, щоб глядач ідентифікував себе з героєм, хотів стежити за його долею (бо йому подобається, бо має схожі погляди, бо історія захоплює), а як слідувати за фабулою, в якій власна країна не представлена винятково в рожевих кольорах? На щастя, ця проблема не є суто польська, цей серіал міг би також розповідати про польок в Англії, хорваток у Німеччині, мексиканок у США. Погоня за хлібом – явище поширене. Ми, поляки, останнім часом стали, крім працівників, ще й роботодавцями для іммігрантів, і це нова обставина, і серіал розповідає також про те, як ми вчимо нову для нас роль.

• Чому головні героїні-українки – збідовані і нещасні працівниці? У Польщі мешкає не менш численна група розумних, інтелігентних і успішних українських студентів.

Найбільш типовою причиною перебування українок у Польщі донедавна було прибирання. Це факт, не перебільшення. Тому ми показали дуже суттєву суспільну ситуацію, суттєву для обох сторін. Ми хотіли показати, що ті відважні, чесні жінки, які в чиїхось будинках тяжко працюють за невелику зарплатню (і часом їх сприймають не найкраще), мають теж свої доми, свої клопоти і свої мрії, про когось весь час переживають, для когось витирають ту пилюку. Найважливіше, щоб люди знайомилися на основі щоденного досвіду, а не міжнародних договорів, які в таких справах небагато можуть допомогти.

Окрім того, серіал має свої закони: він повинен мати динамічну сюжетну структуру і героїв, які проймають серце, тож ці герої повинні перебувати в важкій, найчастіше не залежній від них ситуації, зазнати своєрідного падіння, а потім завдяки силі характеру, силі дружби і добрим людям, яких вони зустріли в Польщі, дертися вгору життєвими сходами. За таку боротьбу глядачі вболівають, бо кожен хоче, щоб добра людина досягла успіху, а погана була покарана.

Чим би притягнув серіал про українських студенток у Польщі, українських бізнесменок чи українських учених, які досягли вже певного життєвого успіху? Ми б тоді мали зосередитися виключно на типових сердечних проблемах і професійних труднощах, і це був би ще один звичайний, побутовий серіал. А «Дівчата зі Львова» завдяки свої тематиці – оригінальні.

– Хто допоміг так добре вивчити життя українських жінок і українських реалій у Польщі? 

Найкраще це роз’яснює сам сценарист, кажучи, що «серіал, хоч насправді є вигаданою розповіддю, оскільки це серіал, ґрунтується на дуже солідній документації, а остаточний сценарний ефект спершу оцінювало кілька пань з України, які працюють в Польщі, а тільки потім текст побачили інші. Тому – подекуди можна сказати – з самого початку серіал є плодом польсько-української співпраці». Тож визначення «вигадане з життя» пасує тут  якнайкраще. Від себе додам, що я вже казав в інтерв’ю, що Роберта Бруттера надихають різні почуті історії, але це тільки відправна точка до глибших розмірковувань, до написання власної розповіді. Роберт має величезний дар емпатії, може схилитися біля кожної людини, ввійти в її ситуацію і полюбити її. Ми разом зі сценаристом також любимо героя. А на додачу, Роберт, як рідко який чоловік, вміє писати про жінок. Перед початком зйомок і в процесі ми щоденно мали біля себе мовних консультантів з України. Ми не могли б грати по-українськи, бо серіал як жанр погано «переносить» субтитри, тож ми вигадали мову, яка, напевно, смішить українців, але для польського глядача вона була сигналом, що українки зараз розмовляють між собою рідною їм мовою, а разом з тим поляки все розуміють.

• Чиєю була ідея змінити назву серіалу в українській версії з «Дівчата зі Львова» на «Наші пані у Варшаві»?

Мені здається, це питання треба поставити українській телевізійній службі «1+1».

• Бо ж, на думку багатьох українців, назва «Наші пані у Варшаві» – не надто вдала…

Ми теж чули такі думки, але не мали на це впливу…

• Ви також є актором, то чому сам не граєте у фільмі?

Я не актор. Справді, я закінчив з відзнакою Варшавську театральну школу (тепер Театральна академія у Варшаві), але через рік гри в театрі я подав документи на факультет режисури і закінчив акторську діяльність. Це було дуже давно, ще в минулому столітті. Не граю у фільмі, бо не хочу його зіпсувати (сміється).

• Окрім Варшави, серіал знімали також у Перемишлі. Чому бодай пару епізодів не відзняли в самому Львові?

Перемишль грає в серіалі роль Львова з огляду на дуже схожу архітектуру. Коли ми робили документацію і переглядали фотографії Перемишля і Львова, в якусь мить так ми всі заплуталися, що самі не були впевнені, які фото з якого саме міста. Це нас остаточно переконало, щоб львівські сцени знімати в Перемишлі. Мусимо пам’ятати, що Україна не в ЄС, і зйомки були однозначно легші з логістичних міркувань.

• Як самі поляки сприймають образ поляків (не завжди приємних) в серіалі?

Ми з самого початку старалися, щоб попри те, що історія розповідає про чотирьох львів’янок, це був насамперед серіал про поляків – щоб ми навчилися співжити з кимось, хто є чужим, але хоче в нас жити і працювати. Це важко, бо ми так сформовані історією, культурою, що радше маємо схильність замикатися. Ми багато чого пройшли і набралися досвіду. У нас кожен чужий викликає повагу і зацікавлення.

Слід пам’ятати, що наслідками політики Сталіна стала велика міграція населення, зміна кордонів, утворення етнічно однорідної Польської держави. Два покоління виховувалися відрізано від світу. Тоталітарна система все контролювала і не допускала вільного пересування світом. У Парижі, Лондоні, Брюсселі, Римі зустрічі представників інших народностей чи рас є нормальним явищем. У нас – ні. І раптом до Польщі почали з’їжджатися українці, в’єтнамці, китайці… Це було щось нове, що багатьох поляків шокувало. Але треба навчитися з цим жити, бо рисою нашого часу є мобільність і зміна. У серіалі ми розповідаємо про нас, поляків, про те, якими ми є і які ми різні, а також про те, що в нас живуть люди, для яких ця інакшість може бути проблемою. Польща і Україна приречені на сусідство, тож спробуймо оптимістично дивитися в майбутнє і бути добрими сусідами. Сусіди, якими є поляки й українці, мусять знати одне одного, тож хай знайомляться на прикладі серіалу «Дівчата зі Львова».

• Як часто ви чуєте закиди (і які) від поляків у тому, що ви їх показуєте не з найкращого боку?

Рідко. Критика осудливої поведінки польських героїв серіалу йшла виключно з одобренням. Я вважаю, що поляки є не менш доброзичливі і не більше неприхильні до чужих, ніж інші народи, а традиційна польська гостинність не занепаде, якщо гості прагнутимуть дотримуватися звичаїв, що панують у домі господаря.

• В одній з українських рецензій були закиди творцям серіалу в тому, що у ньому «українці – це прохачі, які живуть у звуженому інтелектуально-культурному діапазоні й не можуть самостійно досягти зрілості, вони потребують наглядача і старшого помічника». Що ви можете сказати на це?

Три з чотирьох героїнь – особи з вищою освітою, інтелігентні, кмітливі, вразливі. Виїхати на заробітки їх змусило неблагополучне становище, спровоковане негідними співмешканцями, нечесна поведінка друзів, співпрацівників або начальників. Четверта, наймолодша, виїжджає, щоби забезпечити коханого коштами для життя. Вона наївна, так, але закохана, тому трохи сліпа. Про життя у звуженому інтелектуально-культурному діапазоні нема мови: Свєта – інженер-хімік, Уляна – чудова скрипалька, Поліна – з дипломом вищої освіти і неймовірною креативністю. Мені здається, що автори цих закидів поверхнево сприйняли історію.

Життєва ситуація змушує українок працювати за малі гроші, відмовитися від багатьох життєвих задоволень, але вони прагнуть з цього вирватися і таки вирвуться. Поляки зі ступенями магістра або кандидата наук теж їздили в Італію на збирання винограду, до Німеччини збирати спаржу, до США зривати з дахів азбест… Це універсальна історія про боротьбу з життєвими труднощами, наявна в кожній географічній широті. Образ українських жінок в серіалі є для них дуже корисним, і ми дуже хочемо, щоб цим гарним дівчатам пощастило. Не важливо, де працюють – важливо, які цінності мають.

• Чого очікувати від другого сезону «Дівчат зі Львова»?

Я не можу розповідати, що ми плануємо в другому сезоні, але точно багато відбудеться в житті наших енергійних львів’янок.

 

Розмовляла Наталія Ткачик