«Я хоч і великий, але маю дуже ніжну душу», – каже Володя Любименко, кремезний 27-річний хлопчина з Івано-Франківська, десь під 180 см зросту. Він на інвалідному візку, обличчя деформоване, ноги судомить, мовлення погане. Сім років тому хлопця сильно побили. Відтоді він – безпомічний. Все, що зараз може робити, – це читати молитви і притчі, складати вірші та дарувати компліменти жінкам. Галантності йому не позичати. Хороша реабілітація могла б неабияк допомогти Володі – він мріє стати на ноги і самотужки дійти хоч би до кухні чи ванної.

«Якось при дорозі злидар просив милостиню. Повз проїжджав вершник, зупинився біля жебрака і щосили вдарив його по обличчю. На що сіромаха лише відповів: «Щоб ти був щасливим!» Чоловік, який став очевидцем, був вражений. Він підійшов до злидаря і запитав: «Як так? Він же тебе вдарив нізащо. За що ти йому побажав щастя?» – «Якби той вершник був щасливою людиною, він би ніколи мене не вдарив».

«Розумієте, про що тут? – запитує журналістку Володя, хоча його дуже важко зрозуміти, адже мовлення дуже порушене. – Ця притча про те, що нещасливих людей можна зцілити лише любов’ю. І зло роблять вони не тому, що погані, а тому, що не пізнали щастя у собі».

Бабця подарувала внукові товстезну книгу з притчами, аж 365 історій – по одній на щодень. Володя знає їх усіх напам’ять.

«Володику, сядь гарно! Розслабся, прошу тебе», – каже бабуся Галина Любименко. «Розумієте, коли він переживає якісь сильні емоції, чи добрі, чи погані, то тіло починає судомити, – пояснює вона журналістці. – А зараз він дуже щасливий, що ви прийшли в гості, тому й ноги вже почало викручувати».

Було перше квітня…

Той жахливий весняний день Володя майже не пам’ятає. Лиш деякі уривки вдалося відновити в пам’яті. Було перше квітня. Він гуляв біля річки. Якісь хлопці причепилися й гуртом його жорстоко відгамселили. Потім подейкували, що то були учні якоїсь спортивної школи. Але де тепер шукати винних?

«Я відчинила двері, а там міліція», – пригадує бабуся. «Володимир Любименко – ваш внук?» – «Так…» – «Його знайшли біля річки. Зараз хлопець у лікарні. У дуже важкому стані».

У Володі був проламаний череп. Мозок змістився аж на півтора сантиметра, при тому, що допускають відхилення від норми лише півсантиметра. Голова збільшилася вдвічі. Хлопця підключили до апарата штучного дихання. Вся реанімація чула, як бабуся ридала. Від хвилювання різко схудла на 10 кг. Лікарі казали, що однією ногою хлопець уже на тому світі. Якби його знайшли на півгодини пізніше, то вже не було би кого рятувати.

Володя не говорив, не рухався, його годували через трубку. Три тижні пролежав у комі. Найбільшим щастям став момент, коли хлопчина ледь заворушив пальчиком на нозі. Щойно почав потроху приходити до тями, бабуся одразу взялася розпитувати: «Що сталося, Володю? Скажи мені, що там сталося того дня?» Де там – хлопець нічого не пам’ятав. Принаймні про події того дня. А ось про своє дитинство чомусь майже все згадав.

«Бабцю, якщо Бог мене тут залишив, певно, я ще щось не встиг зробити у цім світі», – розмірковував тоді Володя. Хоча прийняття свого безпомічного стану відбулося не одразу. Спершу хлопець був дуже агресивний, злився на всіх. «Знаєте, як то важко людині, яка все життя була здоровою і могла все самотужки робити? – каже пані Галина. – А потім раз – і закована у власному тілі».

Жив малими перемогами

Три місяці Володя пробув у лікарняних палатах. Кожен день пані Галина приносила овочеву їжу, подрібнену у блендері. Коли хлопчина почав якось сам жувати, то попросив бабцю, аби та наступного разу принесла сосиску. Так сильно її хотів, аж зводило. Далі Володя попрохав дві сосиски, потім – три, і так дійшов аж до п’яти за один прийом їжі. Хлопець і досі сміється з цієї історії.

Потім його виписали додому. Цілими днями просто лежав нерухомо. Кожного дня приходив реабілітолог і розробляв хворе тіло. До речі, він і досі щодня приходить, став майже членом сім’ї. Спершу Володя навіжено кричав від болю під час тієї реабілітації, а тепер, навпаки, радіє. Якби не фізичні вправи, хтозна, яким би він зараз був. Пам’ятний день – коли хлопець зміг самотужки донести до рота ложку. Повернув голову – теж прогрес. І так жив тими маленькими перемогами.

Нині Володя уже може сидіти у візку, хоч і хитається при цьому, потребує опори. Та й у візок хлопця треба посадити, бо сам ніяк. У кімнаті є спеціальна драбинка, за допомогою якої він розробляє м’язи. Ноги дуже часто судомить, так викручує, що навіть черевики неможливо носити. Може сам взутися і зашнурувати капці. Це хоч і довгий процес, зате радісний.

Йому потрібне регулярне лікування, однак рекомендовані препарати хлопець приймає не постійно, а періодично – залежно від того, чи є фінансова можливість їх придбати. Часто такої можливості нема. А це означає, що далі справи йдуть не дуже: спастика, погіршення мовлення і пам’яті, зміни міміки обличчя і т. д.

Уже на квітень Володя готується до планової госпіталізації. Перебування в лікарні обходиться в середньому у 5-6 тисяч гривень. А ще ж є постійні витрати на щодень. Наприклад, памперси.

Галина Любименко мріє, аби внук потрапив на курс лікування в реабілітаційний центр, що у Трускавці, де відновлюють за унікальною методикою. Одного разу його вже вдалося туди безплатно влаштувати, але тільки на тиждень. І все одно результати були чудові – Володя почав повзати. А якби пройти повний курс? Однак фінансово це сім’я не осилить. Вартість курсу – біля 20 тисяч гривень. А ще витрати на проживання і харчування.

Але Володя все одно мріє, що одного дня зможе стати на ноги і самотужки дійти хоч би до кухні чи ванної. Аби тато прийшов увечері додому, а Володя сам йому зміг двері відчинити.

Лікарі не беруться щось прогнозувати. Кажуть, мозок – то дуже непередбачуваний орган.

Йому ще пощастило

Хлопець мешкає в двокімнатній квартирі з бабусею, татом і мачухою. Батьки розлучилися, коли він був ще геть малим. Фактично бабця виховала Володю.

Щоденні вранішні справи забирають кілька годин. Хлопчина прокидається десь о восьмій. Лежачи на ліжку, виконує зарядку. Взувається. Бабуся допомагає помитися. Далі поїсти. І на це все йде майже три години. І так кожнісінького дня.

Потім Володя поринає у читання притч. Його улюблена – про орла, який жив на горі і мав орленят. А одного разу пернаті малята заметушилися, почали кричати: «Мамо, мамо, там інші птахи крадуть у нас їжу!» На що орел-мама відповіла: «Нехай пригощаються! Не всім дано літати так високо, як нам, і здобувати собі стільки їжі. Тому треба з ними ділитися».

А ще Володя складає вірші, переважно романтичні. Взагалі цей хлопець – справжній джентльмен, надзвичайно галантний. Кожній гості присвячує якийсь вірш. Обов’язково осипає компліментами. А коли панянка уже збирається йти, Володя прощається по-особливому – цілує їй руку.

«Йому з дитинства дуже бракувало маминої ласки, – зітхає бабуся. – Він так хотів мами. Володі дуже нелегко довелося».

Надвір хлопець виходить украй рідко – коли тато вдома і може знести на вулицю його з візком. А здебільшого Володя сидить на балконі – оце і є його прогулянка. Ще одна Володина радість – банани, їв би їх десятками.

Над його ліжком висить вервечка, на якій хлопчина молиться вранці та ввечері, просить найзаповітнішого – стати на ноги і піти.

«Коли це станеться, перше, що зроблю – підхоплю свою бабусю на руки, – каже Володя, – і буду кружляти. Довго-довго…»

Пані Галина говорить, що вже змирилася зі страшним ударом долі, бо ж людина – така істота, що до всього звикає: і до поганого, і до хорошого. А внук додає, що часто дивиться передачі по телевізору, де розповідають історії людей з такими страшними каліцтвами і бідами, і в ті миті Володя думає, що йому ще пощастило.

Хай би Боженька побачив

«До речі, Володику, ти так вихваляєшся нашій гості своїми успіхами, але ти сьогодні ще не займався біля драбинки, – каже бабуся. – Ану бігом! Не лінуватися! Ти ж пам’ятаєш, що я тобі казала? Боженька винагороджує і помагає тим, хто з усіх сил старається і робить усе можливе».

Хлопець сором’язливо опускає очі, всміхається і поволі під’їжджає до драбинки робити щоденні вправи. Здавалося б, примітивний набір рухів – трохи піднятися з візка, взятися за поручень, підвестися, знову сісти і так кілька разів. А для Володі це справжня титанічна праця. Але він не здається, дуже старається. Хай би Боженька побачив і підтримав хоч маленьким дивом. Іноді Володі навіть сниться, що він уже ходить.

Наталя МОСТОВА

 

P.S. Охочим матеріально допомогти Володі – номер картки Приватбанку:

5168 7573 0466 7910 Надія Дяченко (волонтерка, яка опікується хлопцем). Вказати призначення: для Володі Любименка.