Сьогодні, 4 березня, міг би святкувати свій день народження видатний композитор і поет Володимир Івасюк. Можливо, відбувся б великий концерт на його честь, флешмоб чи інший цікавий захід. Та, на жаль, ми не можемо привітати поета. Все, що нам залишилося, – це лише згадувати його, слухаючи пісні, які він створив. Мабуть, кожен, хто читає цю статтю, чув хоча б одну його композицію. А якщо ні – знайдіть, увімкніть і познайомтеся з піснями, що виросли з українських традицій, нашого фольклору та колориту.
Про Володимира Івасюка є багато спогадів і розповідей. Дуже цікаво їх читати, адже саме в них розкривається його справжня сутність. Одним із найкращих є твір його батька – письменника Михайла Івасюка. Тут ми дізнаємося, якої вдачі був Володимир, наскільки любив музику, яким був сином – добрим і лагідним, скільки в ньому було завзяття та працелюбності. Це була дивовижна людина з тонкою душею.
Його талант розкрився дуже рано: вже в 5 років він вступив до музичної школи по класу скрипки. Його прогрес вражав викладачів, які пророкували йому блискуче майбутнє. Пізніше Володимир опанував ще й віолончель, фортепіано та гітару.
Після школи він вступив до медичного університету і здобув фах лікаря, а згодом навіть вагався, який шлях йому обрати – музику чи медицину. Вступ до вищого навчального закладу не обійшовся без “пригод” та радянської моралі. У перший же день Володимира Івасюка вигнали з університету через історію, у яку він втрапив через однокласників. Це надовго залишило пляму на його репутації, а відрахування мотивували тим, що студент нібито вступив до навчального закладу нечесним шляхом. І хоч потім вдалося добитися справедливості, такий наклеп залишив свій слід у душі композитора.
Попри все, музика завжди залишалася в його серці. Уже в 1968 році він написав легендарну «Червону руту», яка згодом стала символом української естрадної музики. Володимир був не просто композитором – він створював пісні, що об’єднували людей, дарували надію та гордість за свою культуру. Його твори звучали на найвідоміших сценах, а сам Івасюк став однією з ключових фігур української музики 70-х років.
Однак його життєвий шлях трагічно обірвався. 18 травня 1979 року його знайшли мертвим у Брюховицькому лісі біля Львова. Офіційна версія – самогубство, але рідні та друзі переконані, що це було вбивство. Радянська влада неодноразово переслідувала митця, і його творчість була небезпечною для системи, адже несла в собі дух свободи та національної свідомості. Його пісні пробуджували в людях національну свідомість, і вони все більше тягнулися до його творчості та української культури.
Тому сьогодні згадаємо щирого українця і талановитого композитора, завдяки якому наша музика зазвучала по-новому, набувши світового звучання. А для того, щоб ви більш дізналися про Володимира Михайловича, нижче представлені цитати не лише з віршів композитора, а й з книги Михайла Івасюка, через яку ми можемо почути “голос” його сина.
— Це не просто звуки, а краплини поезії. Рояль нам дорогий ще й тим, що він оздоблений твоїми, татку, червоними трояндами.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
— Перед сном думаю, що страшенно хочу злетіти. А сильно хотіти — це все одно, що могти.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
— Це таке… Мої фантазії… Розмови… Музикою можна розповідати про все на світі. І виходить краще, ніж звичайною мовою.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
Поміняю київську якість на кіцманську кількість. Я мушу займатися музикою — це ж повітря, яким дихаю.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
— Не забуду, тату. Не треба засмічувати хату безталанною писаниною. — Хіба там немає нічого путящого? — Усе путяще залишається отут… — і стукає себе пальцем по чолі.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
— Мене ніколи не покидає думка, що без музики людська цивілізація була б неможлива. Людський розум почав удосконалюватися тоді, коли люди набували досвіду. А той досвід був би несприйнятливий, якби вони не забарвлювали його своїми емоціями, які, власне кажучи, моделюють наш духовний світ. Емоції ж — це реакції на прекрасне і потворне, корисне і шкідливе… Музика надає привабливості буденщині, розганяє нудьгу і загоює внутрішню кволість, породжені тупою одноманітністю.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
Історія довела, що український простолюдин несе в собі аристократизм найвищого ступеня.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
Мелодійність нашої мови у сполученні з музикою дає чудовий естетичний ефект. Нашу музику легко поширювати серед інших народів. Треба тільки це робити з талантом.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
Одного разу я його запитую: — Що тебе приваблює у народній пісні? Він відповідає не задумуючись: — Все. І текст, і мелодія. Кожна пісня — це перлина. І я не розумію, як можна вважати себе музикантом або просто культурною людиною і не знати українського фольклору. Мрію стати композитором, тому визбирую все прекрасне, створене народом, щоб мати в душі якусь основу для своїх творів. Без народного ґрунту — я ніщо. Для мене український фольклор — підручник, написаний геніальним автором.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
— Кожен мій твір, татку, породжує у мені болісно-солодкий дрож, який збагачує моє духовне життя. Без нього в душі була б цілковита порожнеча. Той дрож робить серце здатним чинити на світі добро.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
— Пісню давно порівнюють із птахом. Гадаю, це дуже вдале порівняння. Одне крило — музика, друге — поезія. Безкрилий птах — безкрила пісня. Отже, у пісні музика і вірші рівнозначні. Але якщо послабити вимоги, хай навіть до одного з складових — до музики чи до віршів, це означає стати на шлях ремісництва.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
— Мені доводилося читати чимало книг великих поетів світу, але серед них я не зустрічав такого трагічного, бентежливого бунтівника, протестанта, як Тарас Шевченко. На тлі світової культури він виглядає унікальним, неперевершеним генієм. Він — поет кожного окремого українця і водночас всього українського народу з його красою, боротьбою і трагедіями. Справжній вождь, великий законодавець у царині національного духу. Він розбудив Україну, наділяючи її почуттям національної гідності та даючи їй перспективу і силу для боротьби. А ми? Кричимо, що найпрогресивніші в світі, а села, пов’язані з іменем Шевченка, в такому вигляді, що на них важко дивитися. Ні, ми не вміємо шанувати своє сумління.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
— французи, італійці, росіяни і всі інші цивілізовані народи співають своїми мовами і їх ніхто не називає націоналістами. Чому це так? А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо матері нам співають українські колискові. Тому нас перевиховують у концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
— Послухай, українці завжди були патріотами, бо вони боролися тільки за своє місце під сонцем на своїй землі. Нікого не хапали за горлянку, аби не співав своїх пісень. Завжди були готові поділитися шматком хліба з іншими народами… А це патріотизм…
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
— Решта залишиться для майбутнього, якщо воно в мене буде. Мені страшенно хочеться написати оперу, таку, як я замислив. Вона дасть мені широченні можливості, самовиразитися, як кажуть. Її трохи затримали мої консерваторські непорозуміння, але вона живе в моєму серці і мозку, хоч ще не зодягнена в словесні шати. Як тільки впораюся з програмою консерваторії, то негайно візьмуся за справжню роботу над нею.
“Монолог перед обличчям сина. Михайло Григорович Івасюк”
Кораблі, кораблі В золотистій імлі, Ви у долю мою, Як в легенду, ввійшли. Ви повік принесли У коханні і сни Дивний клекіт весни, Кораблі!
“Кораблі! Кораблі!”
Минають роки і зростають в мені
І радість, і муки…
Піднімусь угору і зірку візьму
Схвильовано в руки.
“Фантазія травневих ночей”
Мов долю жадану, її понесу
У дім свій зелений —
Хай щедро осяє всі думи мої
І щастя пісенне.
“Фантазія травневих ночей”
Ти признайся мені,
Звідки в тебе ті чари,
Я без тебе всі дні
У полоні печалі.
«Червона рута»
І не треба нести
Мені квітку надії,
Бо давно уже ти
Увійшла в мої мрії.
“Червона рута”
Заснули мальви коло хати,
Їх місяць вийшов колихати.
І тільки мати не засне,
Мати не засне, –
Жде вона мене.
“Балада про мальви”
О, мамо рідна, ти мене не жди,
Мені в наш дім ніколи не прийти.
З мойого серця мальва проросла
І кров’ю зацвіла.
“Балада про мальви”
Зимна осінь ще той слід листям не накрила,
Бо до тебе навесні я повернусь, мила
Твої руки я візьму знову в свої руки,
Й не розквітне поміж нас жовтий квіт розлуки.
“Пісня буде поміж нас”
Не ховай очей блакитний промінь,
Заспівай мені в останній раз.
Пісню ту візьму собі на спомин,
Пісня буде поміж нас.
Бо твій голос, бо твій голос — щедра повінь,
Я мов колос, зелен колос, нею повен.
Жовтий лист спаде і виросте зелений,
А ти в пісні будеш завжди біля мене.
“Пісня буде поміж нас”
Наче зграї птиць, роки ідуть —
Я спішу за ними в дальню путь.
Хочу я повік струмком гірським
Злитись з морем пломінким.
“Наче зграї птиць”
Мила моя, люба моя,
Квіте ясен цвіт,
Я несу в очах до тебе
Весь блакитний світ.
Я несу в устах цілунки,
Радісні пісні,
А в руках несу я ласку
Й квіти весняні.
“Мила моя”
Ой водо-водограй, грай для нас, грай.
Танок свій жвавий, ти, не зупиняй.
За красну пісню на всі голоси
Що хочеш, водограю, попроси.
Струни дає тобі кожна весна,
Дзвінкість дарує їм осінь ясна.
А ми зіграєм на струнах отих,
Хай розіллють вони радісний сміх.
“Водограй”
Галина Чулей