Завтра, 24 лютого, в Івано-Франківську відбудеться прем’єра документального детективу Володимира Тихого «Бранці». Головним героєм фільму є студент Сашко Клочко, учасник революційних подій в Києві 2013-2014 років. Він намагається розшукати полоненого ВВшника і в ході свого персонального розслідування дізнається несподівані і разючі факти про події Майдану.

Робота над фільмом почалася у липні 2014 року під час з’їзду родин Небесної сотні та здійснювалася режисером спільно з творчим об’єднанням «Вавилон’13». Анімаційну частину фільму створили Анатолій Лавренішин та Анастасія Тиха. Музичний супровід фільму – композитор Антон Байбаков та гурт «Океан Ельзи».

Журналіст «Галицького кореспондента» зустрівся з режисером Володимиром Тихим.

– Прем’єра «Бранців» проходить у річницю подій на Майдані. Як, на вашу думку, час, що віддаляє нас від тих подій, змінює реакцію людей на те, що тоді було?

Реакція людей на ці події не змінюється. З нашого досвіду переглядів і показів я зрозумів, що в певний момент люди законсервували для себе якесь своє ставлення, якусь комфортну ситуацію у відношенні до Майдану. І, по суті, вони не хочуть змінювати цю історію, уявлення, які склалися рік-півтора тому. Це є принциповим аспектом, це така «совкова» традиція, коли є певні речі, які ми ставимо на поличку і забуваємо про них.

Ми цим фільмом намагаємося боротися… Важливо, щоб ми не займалися ні ідеалізацією, ні романтизацією цих всіх подій, бо це все нагально і зараз – те, заради чого Майдан і відбувся.

– Ви показуєте досить персональну історію, одним із меседжів якої, як на мене, є олюднення тих, кого не всі готові олюднити, хоча б через підсвідоме бажання дегуманізувати ворога. Це ви робите через власну толерантність, гуманність чи бачення загроз громадянської війни?

Ми як документалісти з самого початку бачили свою місію у тому, щоб олюднити як представників Майдану, так і представників з того боку. Дійових осіб неполітичного контексту, скажімо так. Виконавців. Вони сприймали свою участь як реалізацію соціальної відповідальності, наскільки я зрозумів.

Потрібно також усвідомлювати, що велика кількість представників, умовно, з того боку не мали принципових розбіжностей з героями, умовно кажучи, з цього боку. Єдине, що вони були такими от «бранцями» ситуації, системи. Ескалація зробила їх «кровними ворогами». І це ставлення залишилося до сих пір.

– А наскільки реальна загроза громадянської війни в Україні, на вашу думку?

Не так громадянської війни – є загроза низинної і жорстокої революції. Тому що система не змінилася, система намагається існувати так, як вона існувала десятиріччями до цього. Суспільство змінилося, і через, так би мовити, низький культурний рівень воно, крім фізичного тиску, не може знайти інших засобів впливу на систему. Це є міна, яка останнім часом почала інтенсивно тікати.

У добровольчих батальйонах на сході така ситуація: більшість добровольців не є професійними військовими, у них є конкретна мета, заради якої вони там, і цю мету вони не можуть реалізувати. Вони охороняють якісь території, кордони, і досить потужним є момент деморалізації.

– Головний герой стрічки – студент-біолог з Харкова – освічений інтелігентний молодий українець, який стояв на боці правди, який шукає свого антипода. Наскільки прикметний і глибокий, на вашу думку, цей розділ зараз в сучасній історії України? Та й взагалі, з одного боку – цивілізованість, культура, інтелект, з другого – агресивність, темнота. Цей умовний рів між одними і другими є загрозою для існування країни?

Він є не загрозою, він є надією на існування нашої країни. Таких, як Сашко, не так багато, на жаль, як треба було би для нашого суспільства. Але все ж таки вони є, і вони готові й надалі брати відповідальність за майбутнє країни. І щоби цього рову не було, та інтелігентна частина здатна змінювати також і іншу – на користь громадянського суспільства.

– У теперішній ситуації дуже складно не дивитися на світ у чорно-білому форматі. Поняття «ворог» стало дуже реальним, позбулось певних абстракцій. Водночас християнство, до якого належить більшість українців, проповідує всепрощення, любов до ближнього. Як не з’їхати з глузду при таких розривах дійсного й ідеального, на ваш погляд?

На жаль, події в країні демонструють все ж таки інфантильність всіх прошарків нашого суспільства. І я розумію, що тільки якісь шокові події змушують людей не лінуватися і більш аналітично ставитися до такого різнофарбового світу. «Око» все ж таки, так чи інакше, починає розрізняти не тільки чорне і біле. Суспільство починає вловлювати напівтони. Після цього воно не може існувати в чорно-білій парадигмі.

– В ігровому кіно режисер – це бог, а в документальному Бог – режисер, сказав Альфред Хічкок. Він виступає швидше ретранслятором певної реальності, а не формує її. Різною мірою, вдало чи невдало, ставить певний діагноз суспільству. Коли немає ворогів, то не бачиш і війни. Скажіть, наскільки ваші фільми – це спосіб воювати інформаційно?

Швидше, це не спосіб воювати інформаційно, це радше спосіб позбавити систему, в якій ми існуємо, засобів формувати мову війни. Ти вносиш нюанси, що суттєво ускладнюють створення цього hatespeech, мови ненависті, яка зручна пострадянській системі і за яку ця система максимально тримається.

– Кого злякали, той вже наполовину вбитий. Скажіть, чи відчуваєте зараз страх перед Росією?

Страху перед Росією я не відчуваю, тому що це той фактор, який зараз певною мірою мобілізує наше суспільство. Це, скоріше, такий допоміжний момент для того, щоб ми вирішили власні проблеми. Тут, швидше, є побоювання, що суспільство може впасти в таку депресію, в якій зрушення, які ще зараз можна було б зробити, відкладуться на певний період часу. А це було б дуже погано, звичайно.

– Говорять, якщо хочеш міняти світ – займися цим «напрягом» сам, за тебе цього ніхто не зробить. Скажіть, які «напряги» були під час зйомки?

Організаційні, пов’язані з тим, що ми отримали такого супротивника у вигляді прес-секретаря Національної гвардії, людини часів Януковича. Вона повністю знищила систему прозорості, і, по суті, постраждали не тільки ми зі своїми довгими пошуками, але й багато-багато інших журналістів, знімальних груп, які працювали над висвітленням діяльності Нацгвардії. І це значно зашкодило іміджу цієї структури.

– Як би цинічно це не звучало, але картинка, яка була під час Майдану, була унікальною й надзвичайно яскравою візуально і драматично. Здавалось би, що всі світові фестивалі документальних фільмів мали б віддати свої «пальми» і «оскари» «Вавилону’13» і решті. Чому цього не сталося, на вашу думку?

«Вавилон’13» все ж таки не фестивальне кіно виробляв. Це було кіно для інтернету, а стрічки, викладені в інтернет, автоматично позбавлені можливості брати участь у фестивалях у категоріях А і Б, у них немає ексклюзиву. І це був наш свідомий вибір.

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ