«Галицький кореспондент» проходив реабілітацію разом з бійцями АТО.

 

«Слава Ісусу Христу!» – вітається мале хлоп’я на велосипеді. Тут, у с. Гошів, що на Долинщині, всі так вітаються. А як інакше? Поруч одна з найбільших святинь України – Гошівський монастир, який щорічно відвідують мільйони прочан. Недарма саме в цьому благословенному місці уже не вперше проходить духовно-фізична реабілітація вояків АТО, яку організовує БФ «Франківський опір». Йдемо туди. Трохи запізнюємося, заїзд розпочався ще кілька днів тому.

Протягом тижня майже два десятки вояків з різних куточків України мешкають у хостелі, що на території Гошівського монастиря. Засинають під благодатну тишу, яку в них жадібно відібрала зажерлива війна, а прокидаються під чарівні мелодії церковних дзвонів. Ходять у гори, на риболовлю, катаються на конях, плавають у басейні та відвідують масажиста, малюють, ліплять із глини, беруть уроки бізнесу, спілкуються з духівником і психологом, вчаться знову відчувати своє скалічене війною тіло та зцілювати душу, понівечену тією ж кривавою війною.

А взагалі тут із бійцями трапляється чимало дивовижних речей. Хтось уперше в житті вирішує посповідатися, дехто починає міцно спати вночі –після виснажливого багатомісячного безсоння, інші ж просто згадують, що вміють посміхатися.

Забутися

Підходимо до хостелу. На ґанку жінка з мольбертом, навпроти їй позує молодий чоловік у камуфляжі. «Ну, що там?» – вояку не терпиться глянути на свій портрет. Його ще ніколи ніхто не малював. «Ви вже, будь ласка, постарайтеся, аби гарним вдався», – посміхається боєць.

Львівська художниця-волонтерка Оксана Чміленко почала безкоштовно малювати портрети бійців АТО ще від початку війни. Каже, що бодай так хоче внести свою лепту для підтримки українських героїв, потішити їх творчим позитивом.

Чи відрізняються чимось портрети атовців з-поміж решти робіт? «Звісно ж! –здивовано відповідає художниця. – Ви зазирніть у їхні очі. Там цілий всесвіт».

Чимало вояків приїхали сюди, перш за все, аби познайомитися з прикарпатським краєм, його культурою. Як от, наприклад, Сергій Сіренко із позивним Нікополь, боєць 17-ої танкової окремої бригади. Каже, що найдужче його вразила велика кількість церков і капличок при дорозі, а ще – красиві різнокольорові хатинки.

Більшість вояків покладають на реабілітацію чимало сподівань. Дехто уже не вперше проходить таке відновлення.

«Одразу після війни я потрапив на реабілітацію, яку проводили психологи-волонтери в Маріуполі та яка дуже допомогла адаптуватися в мирному житті, – розповідає боєць батальйону «Донбас» із Дніпропетровська Віталій Фоменко з позивним Касатка. – Там солдатів одразу попередили, що їх чекає нерозуміння з боку більшості населення. Нам пояснили, що в таких випадках не варто дерти на собі сорочку і щось доводити».

Житель Чернівців Юрій Гуцуляк із позивним Пантера зізнається, що найдужче «вбиває», коли докоряють, мовляв, нащо ти пішов на ту війну – все одно ж у державі нічого не змінилося. «Я відповідаю просто: «Для того, щоб такі йолопи, як ти, могли в цей час робити щось корисне тут, на мирній землі», – обурено розповідає воїн. – Або ще одне глупе запитання: як там було? А хіба не зрозуміло, як? Весело, звісно, розважалися, цукерками щодня частували…»

Хлопці розповідають про бійця, якого після демобілізації майже залякали посттравматичним стресовим розладом (ПТСР). Мовляв, після війни ним мусить хворіти кожен солдат. «Бідолаху так «затюкали», що він на багато тижнів зачинився вдома та й чекав, коли ж прийде той ПТСР. А насправді цей синдром далеко не всіх вражає», – каже Віталій Фоменко. Він наголошує: вояку треба вкрай виважено щось радити у плані психологічної реабілітації, бо ж можна ще більше нашкодити.

Бійці кажуть, що тут, на реабілітації в Гошівському монастирі, вони повністю «забуваються». Навіть звичайна піша прогулянка лісовими стежинами неймовірно відновлює їхні сили – фізичні і духовні.

«На підриві»

Іншим потужним фізичним відновленням для бійців є тілесно орієнтована психологічна терапія. Це одне із занять реабілітаційної програми, куди охоче приходять усі без винятку вояки. За допомогою спеціального комплексу вправ солдати вчаться знову відчувати своє травмоване тіло і розслаблятися. Психолог реабілітаційного заїзду Ольга Батуєва каже, що бійці навіть не усвідомлюють свого напруження. Вони вже просто звикли до такого стану – бути постійно «на підриві».

У всіх бійців дуже болить спина. Це й не дивно, солдати багато місяців поспіль носили на собі бронежилети вагою 16 кг. «Коли ми воювали в Іловайську, то не знімали «бронік» аж 11 днів, – пригадує Віталій Фоменко. – Хоча за правилами бронежилет повинен зніматися через кожні чотири години. Крім того, ще десять магазинів із патронами, кілька гранат, автомат – загалом, постійно носив на собі 45 кг».

«Всі стреси і нерви відкладаються на плечовому поясі, тому саме там і ниє найдужче», – каже масажист реабілітаційного заїзду Анна Гаранжа.

А ще вояків болять ноги, руки, шия, суглоби, на плечах – наче важкий міх, та найгірше на душі – там масивна каменюка.

Якщо Батьківщина покличе

З хвилини на хвилину до бійців має приїхати англійський волонтер Джон Шеклтон, який цього ж дня доправив до Івано-Франківська реанімобіль з гуманітарною допомогою. Дорогою назад обіцяв завітати і в Гошівський монастир.

Іноземний гість прибуває з групою режисерів, які повсюди прямують із ним, адже знімають документальний фільм про волонтерську діяльність англійця. Бійці охоче розмовляють із Джоном. Усі вмощуються за довгим столом і гаряче дискутують. Найбільше говорять солдати. Англієць лише розпитує: про поранення в АТО, полон, чи допомагає реабілітація, чи готові повернутися назад на війну… «Звісно! Якщо Батьківщина покличе…» – відповідає хтось із хлопців.

Джон Шеклтон, у свою чергу, розповідає, що в Англії, попри російську пропаганду, більшість жителів чудово усвідомлюють, де правда.

Раптом б’ють церковні дзвони. Розмова безкомпромісно уривається. Час іти на вечірню Службу Божу.

На задньому дворику

Увечері, коли вже всі процедури, заняття і зустрічі закінчилися, а спати ще зарано, кожен займається своїм. Хтось грає у шахи або читає книгу. А ось кілька хлопців захоплено зазирають у мобільний телефон та емоційно вигукують: «Запускай танки! Давай обстрілюй їх, поки твої доїдуть!» Час військових забавок. Невже не вистачило тих боїв на реальному фронті? «Війна – то наркотик», – пояснює один із них.

Більшість вояків збираються на задньому дворику – лише там дозволяється курити. Заодно і гомонять про все на світі, і про війну, звісно, теж. Саме тут, на крихітній лавці, яку дивним чином зуміли «обліпити» з десяток бійців, цигарка за цигаркою, згадуються найцікавіші історії.

Ці хлопці дуже різні, з різних регіонів, але всі вони за останніх два роки вже встигли «сьорбнути» усякого: хтось у танку горів, хтось полон пережив, хтось став свідком того, як за півгодини полягла половина його батальйону. Вони бачили, як брат наставляє зброю на брата, як воїн продається ворогові в найми за хату і 15 тисяч гривень… Всі вони й досі пам’ятають запах пороху. «Ці хлопці здатні героїчно помирати на війні, але ще поки що не здатні спокійно жити в мирному світі», – каже духівник реабілітаційного заїзду отець Олександр.

«За день до кривавого виходу з Іловайська я побачив дивний захід сонця, – пригадує Віталій Фоменко. – Я затятий рибалка, і за все життя мені  доводилося бачити сотні різноманітних заходів сонця. Але той був особливим. Його колір… Все небо, наче залите кров’ю. Тепер я розумію, що то був попереджувальний знак – то була кров наших вояків».

Жахливі спогади з Іловайської трагедії й досі не дають йому спати. «45 важко поранених, багато полеглих, – згадує Касатка. – З усіх боків стогони і крики: «Допоможіть! Мені болить дуже!» А в нас бинти ось-ось закінчаться…»

Автівку Олександра Рябовола, розвідника з Дніпропетровщини з позивним Перемога, під час Іловайської трагедії терористи розбомбили, воїн отримав опіки третього ступеня на нозі, контузію, потрапив у полон. І там почалося справжнє пекло.

Всіх солдатів щодня примушували важко працювати, наприклад, прибирати територію. Поранені залишалися в підвалі, але їх цілий день нещадно лупцювали – просто для розваги. Особливо відзначився лікар-сепаратист, який зашив українському вояку рвану рану разом із осколком усередині. Попечена нога Олександра уже потроху почала відмирати, йому негайно потрібне було хірургічне втручання – натомість лікар-нелюд лише намастив її пінкою від опіків. Однак через кілька днів у полон також потрапив український військовий медик із Рівного. Він урятував десятки поранених бранців, при цьому майже не маючи медикаментів.

«Мій опік уже затвердів, туди не надходив кисень, треба було зрізати поверхню, – розповідає Олександр Рябовол. – Різали наживо, адже знеболювальних препаратів сепаратисти не хотіли видати. Попечену ділянку діаметром 20 см мені зрізали протягом трьох днів. Щодня потроху. Аби не вмер від потужного больового шоку. Щоб не знепритомніти, зціплював зуби і з усієї сили гамселив стіну. Вижив».

Найдужче в полоні боліло бачити, як свої співпрацювали з сепаратистами – за більший і смачніший кусень хліба. «Один із тих зрадників навіть кричав: «Я служу Росії і ДНР!» – каже Віталій Фоменко. – А інший, повернувшись із полону, почав повсюди інтерв’ю давати про свій начебто героїчний досвід. Люди думають, що він супербоєць, якого ворог не зміг зламати. І лише одиниці знають правду. Бог йому суддя».

Коли Віталій Фоменко повернувся з полону, найперше, що зробив – запалив у церкві свічки за упокій полеглих побратимів і ворогів, яких він убив.

Хлопці кажуть, що в 2014 році та в 2015-му відбувалися дві різні війни. Коли воювали в Іловайську, то це швидше скидалося на вуличні бої. А в с. Широкине вже настала окопна війна, коли по солдатах «гатили» з важкої артилерії. Воїн з автоматом там мало на що міг вплинути.

Солдат із Нікополя Сергій Сіренко пригадує, що холодної зими 2015-го від безвиході доводилося знімати берці з убитих сепаратистів – українські солдати геть не мали у що взутися. «Це було дуже принизливо, – відводить погляд воїн. – Якщо б тоді волонтери не допомагали, ми б усі там повимирали».

Є на фронті й свої забобони. Наприклад, дехто остерігається зброї загиблих солдатів, мовляв, вона може накликати біду. «Коли я вперше взяв до рук автомат, який належав убитому сепаратисту, то спершу перехрестив його і лише потім надягнув на себе», – каже Віталій Фоменко.

Олександр Рябовол розповідає, коли вирушав як розвідник на завдання у вороже лігво, було доволі нескладно замаскуватися під сепаратиста. «Головне – на початку сказати кілька ключових фраз, – каже воїн. – Наприклад, нам ті «укропи» нічого не можуть зробити, хунта клята, дайте автомат, аби перестріляти тих бандерів-фашистів, тощо. І все, ти вже свій».

Олександр Рябовол їздив у російській колоні як полонений і бачив, як вороги обстрілювали територію, де проживає мирне населення – аби розпалити ворожнечу і потім сказати, що то справа рук українських солдатів.

На фронті траплялося навіть, що сепаратисти підсилали до українських блокпостів дітей як розвідників. Малечу ж ніхто не запідозрить. «Пам’ятаю хлопчину, який цілими днями тинявся біля нашого блокпоста, – каже Касатка. – А одного дня він протягом кількох годин провисів на турніку і жодного разу так і не підтягнувся. Просто спостерігав, що ми робимо. Ми аж потім допетрали, в чому справа».

Олександр Рябовол запевняє: якщо боєць каже на війні, що йому не страшно, то він або бреше, або ж з глузду з’їхав.

В автобіографічному романі австралійського письменника Грегорі Девіда Робертса «Шантарам» описується цікаве усвідомлення, яке прийшло до головного героя під час війни в Афганістані. Приблизно те саме розповідають і більшість бійців: «Здається, ніби чоловіки йдуть на війну, аби здобути від цього зиск, або відстояти якісь принципи, та насправді вони воюють за землю і за жінок. Коли найкращі друзі кричать, вмираючи, а люди втрачають розум, збожеволівши від болю і люті в цьому кривавому пеклі, а вся законність, справедливість і краса цього світу відкидаються геть разом із відірваними руками, ногами і головами братів, батьків і синів, то воювати і вмирати спонукає людей прагнення захистити свою землю і своїх жінок. Ви зрозумієте, що це правда, дивлячись, як вони вмирають. Впавши додолу, боєць перед смертю простягає руку, щоб набрати у неї жменьку рідної землі. Якщо вмирущий ще в змозі зробити це, він підніме голову, щоб поглянути на гори, на долину чи поле. Якщо його дім далеко, він думає і говорить про нього. І в свою останню мить чоловік не кричатиме про свої принципи – він, волаючи до Бога, прошепоче ім’я сестри, дочки, коханої або матері. Перед смертю згадують жінку і рідну землю».

Незабаром Олександр Рябовол стане батьком маленької принцеси. Вже й ім’я вибрав – Зоряна. Давнє українське. Щоправда, в східному регіоні, звідки боєць родом, таке ім’я не дуже популярне. «Ну то й що? – посміхається солдат. – Я там теж такий один, тож і донечка в мене буде особлива. Хіба я не справжній українець?»

Акули бізнесу

Другий день. До бізнес-тренінгу спершу багато хто поставився скептично: «Нащо мені той бізнес? Дайте краще автомат і покажіть, як у скелях ховатися». Але все ж таки прийшли.

«Гадаєте, бізнес – це щось далеке і недосяжне в нинішніх умовах?» – починає свою розмову столичний бізнес-тренер Станіслав Корнєв.

«Чому ж далеке? А війна в Україні хіба не суцільний бізнес?» – вигукує хтось із хлопців. Мовчанка. Нікому не хочеться про це дискутувати. Продовжуємо далі про бізнес. Бійці поводяться дещо скуто, навіть трохи насторожено.

Бізнес-тренер розповідає про випадок, який трапився з ним колись у Феодосії. Раптом підіймається один із вояків, кремезний чоловік, радісно каже, що теж був у Феодосії, служив там свого часу. Досі байдуже обличчя солдата змінюється – наливається щирою усмішкою. Він зустрів земляка! І це йому наразі значно цікавіше, ніж ласі перспективи успішного бізнесу. «Здрастуй, друже!». Майже незнайомі чоловіки обіймаються, наче рідні. Атмосфера в залі стає значно теплішою.

Після цікавої лекції Станіслав Корнєв пропонує бійцям вийти на середину залу і поділитися своїми бізнес-ідеями. Тренер чомусь упевнений, що кожен із них має бодай якусь задумку, просто лінується або ж боїться почати її втілювати. Але ніхто не зважується стати першим. Кожен ніяковіє та знизує плечима, мовляв, нема чого сказати. Поруч хтось із хлопців тихо шепоче товаришу, що не розповість свою ідею, бо інші її «здеруть».

Однак після того, як бізнес-тренер розказав кілька анекдотів та історій з власного військового досвіду, хлопці враз пожвавішали. Посміливішали. «Ну, добре, я розповім. Я тут дещо придумав, але не знаю, чи з того може щось путнє вдатися…» – невпевнено каже солдат Андрій із Херсона. Чоловік виходить на середину і починає натхненно пояснювати, як можна непогано заробити на продажу солодкої вати. Всі присутні шоковані. Зовсім не складний і відносно недорогий в інвестиціях бізнес реально працює.

«Скажи мені, хлопче, чому ж ти тоді такий бідний?» –  жартома запитує бізнес-тренер. – «Та я просто лише місяць тому, як «дембельнувся»… Ще не встиг оклигати».

«Ну, добре, і я скажу свою ідею, – несміливо заявляє інший боєць. – Я не  знаю, що таке мікро- та макроекономіка. Чого про це демагогію розводити? Справу робити треба, а не балакати про неї. Так ось… Гадаю, я знаю, як можна заробити кілька гривень…»

Уже незабаром зусібіч посипався шквал бізнес-ідей. Говорили про посуд, каву, атракціони, деревину, виїзні магазини, розведення гусей і навіть про вихід на європейський ринок. Якось непомітно вояки, які ще донедавна мляво позіхали, стали справжніми акулами бізнесу. Кожен згадав про якесь своє вміння, знання і досвід, які можна конвертувати у гроші. Мізки почали працювати не в тому руслі, що навколо суцільна корупція і несправедливість, а в зовсім іншому напрямку: досить скиглити, треба самотужки починати щось робити, адже ось він, бізнес, просто під самим носом, треба лише нахилитися та підійняти.

Перебиваючи один одного, хлопці дискутували та радилися, і навіть домовлялися про майбутнє партнерство: «Ось тільки реабілітаційний заїзд закінчиться, одразу й почнемо. Нема чого висиджуватися без діла. Хоча знаєш що? А ходімо на перекур та просто зараз обговоримо деталі?»

Вони довіряють один одному, бо точно знають, з ким мають справу – з тими, хто гідно пройшов жорстоку школу війни. Такі не зрадять і не зламаються. Доведено на фронті.

Завтра на вояків чекає заняття арт-терапії – ліпитимуть із глини. Керівник БФ «Франківський опір» Володимир Рожнов каже, що контакт із живим, себто з глиною, зцілює та умиротворює. А у фізичному плані глина дає можливість відчути, а відтак покращити стан м’язів. Оскільки чимало бійців мали травмовані кінцівки, то гончарське ремесло здатне цілковито відновити їхні тактильні відчуття.

Левові серця

Третій день. «Галицький кореспондент» готується повертатися до редакції. За сніданком обговорюємо вчорашню перемогу Джамали на «Євробаченні». Бійці пишаються українкою та різко жартують: «Ото вже російська пропаганда матиме про що белендіти – хунта у Європу прорвалася. Та грець із ними, з тими брехунами».

Солдати заряджають потужним енергетичним ресурсом. Звісно ж, позитивним. Адже тут зібралися самі герої. У такому товаристві панує дивна благодатна атмосфера. Хлопці повсякчас жартують про війну і «сєпарів», але в їхніх очах – глибока безодня. Там біль, сум, віра, зневіра, страждання, а ще там багато любові і благородства. Такі очі бувають лише у людей із левовим серцем.

Лунають дзвони. Починається ранішня Літургія. Сьогодні в Гошівському монастирі проходить проща. З’їхалося купа люду. Бійці теж збираються туди. Будуть молитися за мир в Україні. Всі одягають військову форму, декотрі – ще й вишиванку, до блиску начищають берці. До церкви ж…

Прощаємося з бійцями. «Колись Україна неодмінно розквітне, – каже Віталій Фоменко. – І стане прикладом для всієї Європи. Так і напишіть».

Наталя МОСТОВА