24-те серпня у моєму дитинстві завжди викликало змішані почуття: з одного боку, у центрі міста продавали солодощі, цукрову вату й усяке нездорове для організму, з іншого – дитяча психіка фіксувала, як група чоловіків дійшла до гастрономічного шедевру №42 – замовити морозиво із двома кульками, одну вийняти, залити туди горілки, поставити кульку на місце, насолоджуватись (адже вживання спиртних напоїв біля сцени каралось). Для когось свято, для когось порожнє місце, для когось вихідний, для когось причина хильнути морозива.

За більш ніж рік війни я виробив для себе таку теорему: мораль, час і відстань залежні прямо пропорційно. Давнішню дилему «в країні війна, а ти (вставте не відповідне для війни заняття)» уже, здається, вирішив блогер Іван Оберемко постулатом: «В країні війна, а я йогурти вибираю». Перенесемо його на теорію відстані: якщо під час воєнних дій ходити на дискотеки і відпочинкові заходи в окупованому місті і в місті, де війни як такої немає (доходять лише відлуння, метастази і крики у вигляді переселенців і поруйнованих сімей). У результаті ми отримуємо суб’єктивний удар у першому випадку і прийнятну поведінку у другому. А чого ви очікували? Мораль – гидка і липка справа, як ворвань.

Стосовно моралі, часу і відстані, у мене вже виникала дилема із викладачкою етики. Я запитав, чому для нас первісний острівний канібалізм, який проіснував до ХХІ століття на території деяких африканських регіонів, залишається чимось прийнятним (округлюючи статистичні дані), а людожерство під час Другої світової війни і Голодомору – фактом жахливим. Ми дійшли висновку, що матриця традиції і час формують моральність, так само, як павук повільно висмоктує соки із заплутаної жертви, залишаючи лише упаковку, в яку заливай не заливай щось нове, воскресіння не буде.

Ось тепер ми сидимо на узбережжі якогось моря в якійсь країні і постимо фото себе і своїх партнерів у купальниках із морозивом, в цей час хтось їсть сосиску із гречкою і готується до чергового артобстрілу. В користувача «Фейсбуку» Юрія В. це викликає лютий і ненависний біль у нижній частині тулуба. Замість того, щоб приєднатись до добровольчого батальйону, випити чаю і заспокоїти нерви за бесідою про тонкощі карпатської кухні, Юрій В. вирішує стати поборником моралі і починає сипати звинуваченнями в розпусті, антиукраїнськості, ненормальності і т.д.. В той же час Христина К. проводить розважальний захід у день пам’яті жертв Другої світової війни і не особливо тим переймається.

Як розв’язати цей моральний конфлікт? Чому ми постійно звертаємо увагу на категорію людей із синдромом фантомного сифілітика (які не воювали і не будуть воювати, але хочуть, щоб воювали усі, крім них) і людей із явно вираженим раком моральності, які стоять у піраміді пофігізму десь між каменем у лісі і медитуючим тибетським монахом? З мого крісла диванного аналітика не видно відповіді, але, може, десь вона є.