У двадцятому столітті нас так мотало і шматувало вітром історії та чужих імперій, що дивно, як ми вціліли, ще й відновили свою державність. Ми виживали всупереч, а не завдяки, і робили це так довго, що почали наївно сподіватися, що нам усе минеться. Що би ми не зробили, віримо, що усе якось та й буде і ми знову дивом дивним виживемо. Ймовірно, що так, а ймовірно, що ні, адже нечитання знаків не звільняє від відповідальності.

            Водночас ми відчайдушно хапаємося, немов потопельники, за соломинки досвідів чужого успіху чужих держав, забуваючи, що говорити про успіх треба не від його початків, а від тих криз і поразок, які передували йому. Ну, але ж хто би то хотів говорити про поразки? Більшість із нас сприймають поразки як великий екзистенційний жах і трагедію, а не як можливість прийняти це минуле, зробити висновки, навчитися і жити далі. Коли ці поразки стосуються прямо тебе, це ще якось зрозуміло, але коли йдеться про поразки минулого, то дивує, з якою затятістю ми прагнемо затулити вуха собі і рота тим, хто намагається про них сказати.

            І нещодавно черговий хайп від нашої міністерки освіти. Йдеться про цю її репліку: «Я вважаю, що в українську літературу мають входити більше сучасних письменників. Ми маємо відійти від традиції страждань всього українського народу, які ми транслюємо нашим дітям через українську літературу. Таким чином утверджуючи хибну тезу про те, що українці – це нація, яка приречена на страждання, сльози. Безперечно, необхідно транслювати інші дискурси і патерни через літературу, адже у нас є надзвичайно великі письменники. Особливо сучасні, які є, мені видається, найкращими митцями» (https://censor.net.ua/r3160427). І почалося… Так почалося, що мало хто вважав за потрібне перечитати розлоге інтерв’ю у двох частинах. У контексті цього інтерв’ю це лише одна з реплік, до якої, звісно, є питання, як і до інтерв’ю загалом. І щодо інтерв’ю, то тут, мабуть, більше питання не до міністерки, а до видання, яке не навело лад з усім, що людина говорила. Я не про цензуру, я про мовлення. Наприклад, цитую: «Ну, в столовці хтось їв, що давали». Особисто мені якось не дуже приємно чути з вуст міністра освіти оте «столовка» та інші подібні слова. Або: «Зробити ще одну таку велику кухню, яка буде робити їжу для всіх шкіл, які є в місті». Ну так, чого ж ту їжу не робити? Звісно, що знайдуться ті, хто обурено вигукне: «Яка, мовляв, різниця, головне зміст». Але ж ми навіть товар у супермаркеті не хочемо брати у пошкодженій упаковці.

Проте повернімося до хайпової цитати, хоча мене не вона вразила (до такого дискурсу говоріння про українську літературу я вже звикла). Мене вразила відповідь на питання – якби пані міністерка була директором школи, то який предмет вона б викладала? Знаєте, що вона відповіла? Що, мабуть, «щось, пов’язане з культурою». Тобто міністерка освіти не знає, які предмети є у школах? І не знає, що диплома бакалавра з політології та магістра з європейських студій трохи малувато для того, аби працювати в школі. Ну, але таке. Як спитали, так відповіла. До цитати про трагічну українську літературу. От сказала людина, що хоче більше сучасної літератури в програмі. Незле ж ніби. Але понеслося… До речі, ті люди, які так цим обурюються чи тішаться, бачили шкільні програми з української літератури? Чи їхній досвід знання шкільних програм зводиться до їхнього особистого шкільного досвіду? Програма змінюється, оновлюється, поповнюється творами сучасних авторів. Інша річ, що наявність творів сучасної літератури у програмі не є гарантією звільнення від страждань, візьмемо, наприклад, сучасні твори про Голодомор чи Майдан. Знову ж, мене напружує у цій ситуації те, що міністерка не навела як приклад жодного твору, який транслює не ті патерни. Але наші люди все додумали за неї і чомусь найбільше вчепилися до «Федька-халамидника», якого, до речі, вивчають у 6 класі, а не у 5-му, як кричать стурбовані коментатори. Звісно, один рік начебто не принципово, але якщо у нас конструктивні дискусії, то це якось не зовсім професійно. Але професіоналізм більшості коментаторів зводиться до того, що вони колись вчилися в школі і щось їм із програми подобалося чи не подобалося. Моєму сину вже 19 років, але я не беруся давати поради тим, хто виношує дитину, народжує чи вже виховує. Бо це непрофесійно і безглуздо. Щодо стресовості згаданого оповідання, то наша війна набагато стресовіша. Чи ми вже забули, що у нас війна?

            До речі, погляньте на сучасну європейську літературу для дітей. Не все там легко і безхмарно. А про відсутність неправильних патернів взагалі мовчу. Але хто би в то все вникав? Не буде часу на крики. Сама ж фраза «Безперечно, необхідно транслювати інші дискурси і патерни через літературу, адже у нас є надзвичайно великі письменники» теж викликає занепокоєння. Література є такою, якою вона є, і неможливо через неї транслювати те, чого в ній немає. Чи сприятиме це більшому читацькому інтересу і любові до книжок? Сумніваюся. Мовчу вже про «надзвичайно великих письменників» і транслювання дискурсів-патернів.

            Ще одне відгалуження дискусій і жабомишодраківок стосується вчителів. Мовляв, от не будуть вони вам ті нові твори читати. Будуть. Й інтерпретувати їх будуть. У нас не дурні в школах працюють, але ж то така українська традиція обзивати вчителів недолугими ледарями, тож як проти неї попреш?

            Як би там не було, але думки вголос – це просто думки вголос. І від них до оновлення програми ой як далеко. Але сподіваюся, що в оновленні та змінах братимуть участь притомні вчителі, а не диванні експерти, і все буде гаразд – наскільки це можливо на нашому «Титаніку». Може, навіть знову читатимемо «Жовтого князя» і «Сад Гетсиманський». Ось фінальні цитати цих творів: «Поспішив хлопець нерівною дорогою, вкритою довгими смугами рослин, на яких, з листкових країв, звисали роси – білі і прозорі. Засвічувалися з них іскри. Коли оглянувся на садибу пічника, – там, над скарбним місцем, підводилося полум’я з такою великою і променистою сполукою ясминної просвітлості, пурпуру, крові, сліпучого горіння, ніби там могутності не нашого життя стали і підносять коштовність, відкриту з глибини землі. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок»; «І в одного з них завжди звучатиме в душі «Місячна соната» Бетховена, яка не мала нічого спільного з болючою емблемою, вирізьбленою на вогненному щиті далекого місяця, що на ній брат підняв брата на вила. Соната така, як її наповнило собою вірне серце тієї, що знала ціну любові: соната про дружбу, про вірність, про любов велику й непереможну, – незалежно від того, чи про це думав той, хто її творив». От що не так із цими творами? Які плачі? Які не такі дискурси? Навпаки, життєствердний фінал та віра, що усе буде добре, навіть усупереч.

            І допоки будуть вирішувати, що там ще різати чи не різати, читаймо українську літературу – таку, яка є, бо іншої нема, транслюймо відповідні патерни. І буде нам щастя на нашому «Титаніку».