Цей блог про залишкові речі. Такі безпосередні ніцшеанські розмисли про те, чи насправді втрачати – це розвиватись і ставати сильнішим. У Брюггена є промовистий афоризм: «Найдорожче в житті – це втрати». Здавалося б, це лише теоретизація нашого буденного досвіду, за яким ховається щось глибше, ніж просто переживання. Просто переживання, що ведуть в нікуди, без продуктивного русла, точно не зроблять нікого сильнішим. Вони лише виснажують організм, таке собі ментальне зневоднення. Як їх уникати? А біс його знає.

Краще давайте поміркуємо про втрати як об’єкт. Що нам малює буденна схема: входження предмета у ваше світоглядне поле – закріплення предмета у системі ваших цінностей – вихід предмета (часто виривання із корінням та м’ясом, а не просто неохайне виймання флеш-пристрою). Нагадує травну систему, чи не так? Ні, якщо ми будемо розглядати усі наші втрати у такому ключі, не уникнути гастрономічної метафорики і порівнянь, а всім уже остогидли маленькі, нікому не примітні люди, які щось постійно кричать перехожим зі своєї печерки.

Усі зараз не без порожнечі. У когось війна, у когось криза середнього віку, у когось Альцгеймер. Хтось послизнувся на шмарклях і руку зламав, а винний трансцендентний Хтось із безмежними повноваженнями. І на всіх знайдеться маленький чоловічок з глибоким поглядом на речі, який буде повчати і розраджувати. Невідомо, що дратує більше. Отут ви і почуєте: «Я знаю, як втрачати того, хто тобі близький».

І неодмінно задумаєтесь: «А й справді, мої враження не унікальні, кожен когось втрачає, це повторюється у всіх людей і однаково мине, як минає усе суще». Прикольно. Ви потрапили в ідеологічну пастку, яку час від часу люблять травити терапевти, щоб доєднати вас до спільноти знову. Що робить людина, переживаючи втрату? Заповнює її одразу, ніби під час булімії хапаючись за все, що бачить, набиваючи свою порожнечею ватою – у когось солодкою, у когось заполітизованою, у всіх по-різному.

Іще комусь неймовірно допомагають релігійні практики. Багато моїх знайомих заново навертаються до містичних досвідів і йдуть бичувати себе серед білого дня дітям на втіху. Не будемо забувати, на яку жертву пішов заради нас Ісус. Він дав зробити себе брендом. Якраз допіру у місті відбувається фест «Угору серця», я бачу людей, які хочуть доєднатись до позараціонального кола вибачення і прийняття, хапаючись за священні тексти, як за повітря під час падіння.

Ви і втрата. Ви і безодня. Дуже пафосно звучить. Це лише ви, ви і ви із промежиною там, де предмет містився у звичному для вас положенні. Де, де ці втрати, як вони вимірюються? Кількістю випитого алкоголю чи пролитих сліз, написаних графоманських текстів чи сповідей у священика? О, звісно, ви не унікальні у своєму горі. Стрийко Славко неодмінно переживав ті самі почуття, коли вів на забій корову. А він це щоліта робить, подумайте, як йому тяжко ховати свій втаєний біль на денці келиха із самогонкою.

Ніколи не розумів пам’ятників на кладовищах. Якщо вам справді не байдуже, невже ви не будете зберігати у своїй пам’яті образ людини? Якщо вам справді не байдуже, невже вам так необхідно приходити на кладовище, щоб поновлювати свої спогади? Так, мозок – ненадійна штука, все затирається і притуплюється, але давайте будемо чесними. Ви нікого не втрачаєте, поки не подивитесь у безодню, яка затягується повільніше, ніж будь-які рани.

Подивіться у порожнечу, як заповідав нам наш великий і вусатий Фрідріх Карлович Ніцше. Тоді ви зрозумієте, що без неї неможливий рух як такий, життя як процес. Втрачати потрібно, щоб знати, наскільки сильним ви можете стати. Втрачати треба, щоб рухатись далі. Знаходити треба, щоб знову втратити. Втратити треба, щоб знову знаходити.

У часі тих потрясінь, через які проходить кожен із нас, варто не боятись знаходити. Варто боятись того, що колись ви повірите маленькому чоловічкові із печери, який волає про те, що він вас розуміє.