Військовий зараз готується до протезування.

В Івано-Франківській обласній клінічній лікарні Артем Передерєєв проходить реабілітіацію після складного поранення та ампутації обох нижніх кінцівок. Історію бійця розповіли у лікувальному закладі.

“Під питанням було, чи я зможу взагалі сидіти. Я був як піддослідний зразок”, – розповідає Артем Передерєєв.

Спочатку воїн користувався кріслом колісним майже лежачи. Поступово, поетапно його підіймали: “товсту подушку клали, товсту спинку”.

Тепер він готується до протезування. Каже, що лікарі не гарантують, що воно можливе. Але сподівається, що технології йдуть вперед – і все вийде.

У Центрі фізичної та реабілітаційної медицини обласної лікарні Артем почав щоденно займатися спортом: жим лежачи та інші вправи.

“Зараз відпрацьовую стояння на руках, а далі хочу навчитися ходити на руках. Це мені допомагатиме, особливо якщо я десь не зможу проїхати кріслом. Я був готовий до того, що все може статися. Немає ніг – треба вчитися. Жити треба якось. Тому упадницького настрою ні спочатку не було, ні зараз. Це як нове випробування: вчитися жити далі”, – розповідає Артем.

Артемові 35. Він з Миргорода на Донеччині. Захищати Україну пішов у квітні 2024. Воював у складі третьої окремої штурмової бригади. На війні втратив обидві ноги. Висока двостороння ампутація.
Сталося це, коли виконував бойове завдання на Харківщині: FPV-дрон залетів під ноги.

“Евакуювали побратима з позиції й по дорозі назад треба було перебігти через поле, невелика ділянка була відкритого простору. А в мене вже трошки слух був пошкоджений, я пізно почув наближення дрона, і він вибухнув у мене під ногами майже. Глянув – ноги червоні, литку вирвало… Доки не втратив свідомість, встиг сам накласти турнікет. Побратими надали допомогу, наклали турнікети. Вивезти не могли довго, близько семи годин, і «цього було достатньо, щоб ноги довелося відрізати”, – згадує військовий.

Перші півтора місяці по тому Артем майже не пам’ятає.

Воїна оперували та відновлювали у Харкові, Києві, Львові. Першою, кого побачив Артем, прийшовши до свідомості, була його дружина.

“Головне, сім’я була зі мною, дружина протягом 3-х місяців майже не відходила від мене. Сюди як перевезли, вже я зміг сам себе обслуговувати, більш самостійним став, – відправив її додому, щоб була з дочкою, бо дочці теж треба, щоб мати була поруч. Навіть коли свій дім буде, я не хочу сильно для себе там підлаштовувати, я хочу щоб звичайні були умови. Єдине – щоб проїхати кріслом можна було, а далі буду привчати себе користуватися всім в нормальних умовах. Можна все зробити, якщо є бажання”, – розповідає Артем.

Артем ділиться й тим, як навчився ходити до вбиральні чи митися, як підсовує стільчик, як з усім вправляється, навіть коли немає пристосувань. Головне, розповідає, щоб крісло проходило в дверний отвір.

“Можна пристосуватися. Тільки треба більше часу. Трошки подумати, як це зробити. Відпрацювати техніку. І далі вже йде легко. Допомога на початку потрібна, а потім звикаєш. Мені цікаво, коли з труднощами стикаюся – подивитися, чи зможу”.

В Івано-Франківську Артемові сподобалося.

“Настільки, що я збираюся сім’ю перевезти, це зараз на першому місці у мене – де осісти”.

Будинок Артема в Мирнограді зруйнований. Та чоловік знову не впадає у відчай: “Мій дім там, де моя сім’я”.

Читайте також: У Франківську діти військових не платитимуть за харчування в школах