Сьогодні чоловік продовжує займатися улюбленою справою в Коломиї. Каже, росіяни могли відібрати в нього обладнання чи приміщення, але не знання та любов до роботи. Через повномасштабну війну авторська майстерня перетворилася на крафтову: тепер ексклюзивні ножі Олексій створює разом із родиною, пише “ШоТам”.

“Ножі почали цікавити мене дуже давно. Рік навіть вже й не пригадаю. Мені було цікаво їх розглядати, користуватися ними. Одного разу я зрозумів, що хочу спробувати зробити власний ніж. Своїми руками і таким, яким його бачу я. Адже те, що продавалося для загального користування, не було ексклюзивом чи чимось рідкісним. А мені хотілося створити своє. Ніж, який не буде повторюватися. Тоді я прийшов до майстра, у якого частенько купляв ножі. Попросився на навчання, і він погодився”, – розповідає Олексій.

Який вигляд мав його перший ніж, вже не пригадує. Але точно відрізнявся від масмаркету. Згодом чоловік почав викладати свої ножі на онлайн-форуми, де збиралися однодумці. 

Коли Олексій налагодив роботу майстерні, майже доробив ремонт у батьківському домі, прийшла росія. Чоловікові довелося залишити будинок, в якому виріс, покинути майстерню і поїхати геть. Тоді він вже мав маленьку дитину і дружину. 

Сім’я зібрала те, що змогла, і поїхала до Києва. У столиці було надто складно. Фінансово вони не потягнули це місто. Тож  поїхали до Краматорська, там було відносно тихо і спокійно. До того ж, це рідне місто дружини Олексія. Їм було де зупинитися і почати знову. Майстер працював майже цілодобово, аби сім’я могла спершу знімати квартиру, а згодом – купити будиночок.

“Для майстерні я теж знімав приміщення, але воно мені не підходило. Я підшукав гарний варіант і придбав його. Моя нова майстерня, яку я зробив ідеальною. Із зоною відпочинку, тенісним столом, чудесним робочим місцем і цілою купою дороговартісного обладнання, яке полегшувало роботу. Моя дружина, до речі, ображалася на мене. Бо майстерню я зробив за європейськими стандартами, а вдома ремонт робити не хотів. Та, якщо чесно, у мене було відчуття, що довго ми тут жити не будемо, – розповідає Олексій.

Тоді знову прийшла росія. І вже вдруге забрала дім, майстерню та змусила втікати. 

Сім’я залишалася в Краматорську стільки, скільки це було можливо. До кінця березня. Олексій організував охочих і взяв на себе відповідальність за їжу для частини українських бійців. Він не хотів, щоб воїни харчувалися просто сухпайками. Готували «перше», обов’язково з м’ясом – аби було смачно й ситно. Розвозили по блокпостах і не тільки. Так минув місяць. Гроші почали закінчуватися і в місті стало надто голосно.

“Я зрозумів, що вже час їхати. Так ми опинилися в Коломиї, що на заході України”, – каже майстер.

Знайомі з Краматорська почали надсилати частинками його майстерню. Щось вивозили машинами за космічні ціни. Найдорожче, що там було – це прес для роботи зі шкірою, який Олексій купив просто перед початком вторгнення. Подумки він вже встиг поховати його в своїй майстерні і думав, що вже ніколи не побачить.

“Перший час я взагалі не бачив місто. Був лише в майстерні, продуктовому магазині поруч і вдома. Це три місця, де я бував у Коломиї. До майстерні я приходив з самого ранку, а виходив – за п’ять хвилин до комендантської години. Працювати доводилося багато і постійно. Щастило з тим, що постійні клієнти залишилися зі мною, а ще додалося чимало нових”, – каже Олексій. 

А ось формат майстерні змінився. Вона стала крафтовою, бо сьогодні там працюють всією родиною. Дружина займається замовленнями, фотографуванням ножів, спілкується з клієнтами. Батьки допомагають зі шкірою, а Олексій робить те, що вміє найкраще. 

Як вважає Олексій, доволі великий плюс у Коломиї, що це маленьке місто. Воно дуже компактне, а тому, якщо потрібно вирішити декілька справ в місті, це вдається зробити за кілька годин. Це не Київ, де на одну справу потрібно виділяти цілий день. 

“Але, звісно, є й мінуси: не завжди наявні всі необхідні матеріали, щось доводиться замовляти і чекати. Але я з впевненістю можу сказати: моя майстерня зараз – номер один в Україні з виробництва ексклюзивних ножів та за кількістю готової продукції, – каже майстер. – Росіянам не вдасться це відібрати, поки я займаюся своєю справою”. 

Олексій вирішив для себе, що залишатиметься на заході України навіть тоді, коли ми переможемо російську навалу. Відповідь дуже проста: тут він не переживає, що діти можуть наступити на міну. А там це відчуття буде з ним постійно.  

Читайте також: Вісім років на фронті: прикарпатський воїн – у списку Forbes