Інтерв’ю з учасником випробування атомної бомби в СРСР

Нещодавно минула не всім відома, але значна, на жаль, в негативному сенсі, дата − 14 вересня. Це 62-а річниця з часу жахливого експерименту − випробовування ядерної бомби в Тоцьких таборах Південно-Уральського військового округу Оренбурзької (Чкаловської) області. Саме тому моїм співрозмовником став учасник тих подій, заслужений працівник сфери послуг України, почесний зв’язківець України, майстер зв’язку СРСР, член-кореспондент Національної академії зв’язку ім. Попова Ярослав Ковтун, який нині проживає в Івано-Франківську та перебуває на пенсії.

• 62 роки тому в небі Південного Уралу було підірвано атомну бомбу. Ви були учасником тих подій. Пройшло чимало часу з днів експерименту, чи полишили вас спогади? Чи й досі з жахом згадуєте все, що тоді відбувалося?

Щоразу, коли повертаюсь думками до цієї події, стає сумно й моторошно. Часто з болем пригадую ті дні, а особливо перший – 14 вересня 1954 року. На той час ще не було ні Челябінська-57, ні Чорнобиля-86. Це був Тоцьк-54.

• Ви бачили вибух на власні очі?

Авжеж, я працював тоді у штабі 298-го окремого інженерно-саперного батальйону (в/ч 31899). Якось випадково помічник начальника штабу капітан Москалевич проговорився, що з виїздом у Тоцькі табори наш підрозділ буде брати участь у важливих масштабних навчаннях на рівні Міністерства оборони.

• Невже всі погодилися на ці навчання? Випробування ядерної бомби – це зовсім не безпечна буденна справа. Та й наслідки могли бути найстрашнішими.

А про випробування ядерної зброї мова й не йшла. Та й забирали далеко не всіх. Перед виїздом всі солдати, сержанти й офіцери батальйону пройшли медогляд: туди відбирали фізично здорових, а слабших залишили на зимових квартирах − у казармах для варти в караулах. Потім тих, кого відібрали, відправили в степи біля селища Тоцьк.

• Невже жоден з учасників цих своєрідних навчань до останнього нічого не знав? Чи все ж керівництво взяло на себе сміливість розповісти про небезпеку, що на вас чатувала?

Від начальника штабу, гвардії підполковника Гущина мені стало відомо, що тут, у цьому степу, неподалік від населених пунктів, відбудуться великі військові корпусні навчання із застосуванням атомної зброї. Також він повідомив, що на них будуть присутні міністри оборони майбутніх дружніх нам держав по Варшавському договору. І все ж будь-який розголос інформації суворо карався.

• Маєте на увазі, все, що там відбувалося, було засекреченим?

Саме так. Секретність цього навчання була особливо підвищена. З кожним офіцером і сержантом − командирами взводів і відділень батальйону − проводилася робота: згадане навчання дуже серйозне й відповідальне, крім того, має велику державну важливість і надтаємне. Що би з нами не сталося, 25 років ні за яких обставин ми не маємо права розказувати про цю подію. Відповідно, ми дали підписку-зобов’язання про нерозголошення державної таємниці. А вже в другій половині 50-х років у військові частини радянської армії надходили військові посібники з грифом “Цілком таємно”, в яких обов’язковим був розділ “Наставление по ведению боевых действий с применением атомного оружия”, що видавались офіцерам для ознайомлення з тими подіями під сувору відповідальність і підписку про нерозголошення…

• Пройшло вже багато років від зазначеного строку заборони розголошення, і ця таємниця стала відома світові. Але жодна людина, окрім тих, хто був у Тоцьку, ніколи не зможе уявити й половини того жахіття, яке там відбувалося. Скільки ж приблизно людей брало участь в експерименті?

За свідченням військових спеців, у цьому “південноуральському Чорнобилі” у випробовуванні атомної зброї брало участь 45 тисяч військових. Але із 45 тисяч солдатів і офіцерів, яких було там задіяно, більшість уже давно пішли з життя. А ті, що залишились (їх менше 50-ти), довічно стали інвалідами.

• Сам вибух триває буквально кілька секунд, але ж повинно відбуватися хоч якесь приготування? Як довго тривали ці так звані «навчання»?

Загалом, близько трьох місяців. Уся робота нашого батальйону була спрямована на укріплення бойових позицій території. Зокрема, ми монтували й устатковували наглядові пункти управління, копали траншеї, в яких розміщували на різних рівнях і відстанях нову бойову техніку, бетонували окремі укриття тощо. На цих полях було закопано й розміщено на різних відстанях танки, літаки, бронетранспортери, міномети, гармати, автомашини та іншу військову техніку. Я був у спецгрупі, яка впродовж 10-12 днів напередодні навчання об’їжджала майбутній епіцентр і на топокартах наносила розташування артилерії, вихідних позицій танкових частин. Мешканців, які раніше тут проживали, переселили в інші місця − у новозбудовані поселення.

• Мабуть, огортав страх, коли ви розуміли, для чого це все потрібно? Чи бували моменти, коли вам хотілося, щоб це все було жахливим сном?

Авжеж. Такі моменти, певне, бували в кожного. Проте виходу у нас не було. Та, правду кажучи, під час цих об’їздів мені згадалися часи після війни, коли я зі своїми ровесниками пас корів і крадькома збирав колоски на колгоспному полі. Було дуже боляче дивитися на таке блюзнірство. Десь за два-три дні до початку навчання завозили й прив’язували на різних відстанях до вже закопаної в траншеях військової техніки й дерев корів, кіз, собак, котів, мавп і інших тварин. Ми це все наносили на топокарти. Було моторошно й дивно, як люди здатні дійти до такого.

• Коли ж настав час кульмінації експерименту, які емоції ви відчували? Коли бачили все на власні очі, чи могли повірити, що це все відбувається саме з вами?

Невідомість лякала більше за все. Особливо зважаючи на те, що головне випробування з дня на день переносили через несприятливу погоду. А 14 вересня о 9-ій годині надійшла команда “Уран” − це означало, що навчання розпочато. Усі солдати й офіцери зайняли свої місця в траншеях, бліндажах і окопах. Десь через 10-15 хвилин надійшла “Блискавка”, і тут почувся вже знайомий звук літаків, а через 2-3 хвилини пролунав страшної сили вибух − земля затряслась. Ось тоді стало по-справжньому страшно.

– Сподіваюся, нікому з нас не доведеться бачити таке на власні очі, та все ж, на що був схожий цей вибух?

Знаєте, в багатьох книгах правду пишуть. Це й справді схоже на величезний гриб із гігантською шапкою. Я, вийшовши з бліндажа, його побачив. Зранку було сонячно, а вже після вибуху бомби погода різко змінилася: здійнявся сильний вітер, у зв’язку з чим радіаційне тло значно погіршилося.

– Можливо, зможете пригадати, скільки рентгенів показував прилад?

У повітрі рівень радіації зашкалював за цифру 100-120 рентгенів на годину. Особливо швидко отримали смертельну дозу радіації ті солдати й офіцери, які пішли в атаку в зону епіцентру після щойно нанесеної артпідготовки.

• А люди? Як же люди? Невже керівництво зовсім про них не думало? Мабуть, були жертви?

Зараз складно говорити про цифри. Все горіло й диміло. За командою “Вперед” без захисних костюмів побігли солдати й офіцери через ядерну зону. Безлюдні поселення стали свідками тієї невидимої небезпеки. Під час проведення цього навчання були великі прорахунки із захисту піхоти, що призвело до тяжких, непоправних наслідків. Через 45-50 хвилин ми поверталися на вихідну позицію. Нас роздягали – й одразу під душ. Одягали в чисту спецівку. Давали по 50 грамів спирту – і знову в зону епіцентру, де горіли хати й дерева. Пригадую невеликі села Маховка й Орловка − інших вже не пам’ятаю. У самому епіцентрі був ліс, а після вибуху стало футбольне поле.

• Навіщо ж потрібно було так ризикувати? Чи вартувало воно того?

Складно сказати щось конкретне. Все, що знаю – це те, що бачив на власні очі. Окрема група солдатів розстрілювала ще живих тварин, які горіли й нестерпно пищали. Тут же їх вантажили в автомашини і кудись вивозили. Говорили, що в спецлабораторію. Скоріш за все, для дослідів. Пізніше наша пропагандистська машина трубіла про значний успіх із випробовування атомної бомби. Про це повідомлялося в газеті “Правда” за 17 вересня 1954 року: “У відповідності з планом науково-дослідних робіт у Радянському Союзі проведено випробовування одного із видів атомної зброї. Одержано цінні результати, які допоможуть успішно вирішувати завдання з захисту від атомного нападу”. Та наслідки цього випробовування – далеко не стаття в пресі, це ціла історія.

• Та, як я розумію, жодного слова про те, якою ціною дістався цей “успіх”. Учасники цих подій, мабуть, ризикували життям?

Як винагорода − звичайна подяка, а мені за “бойові заслуги” було присвоєно чергове звання “сержант” і надана відпустка додому. Хоча це зовсім того не вартувало.

Розмовляла Софія РОДЧИН

P.S. 62 роки минуло після випробовування атомної бомби. Був час пригадати й проаналізувати основні факти, які ще й сьогодні не всім відомі, а вже варто по-зрілому оцінити події тих далеких і трагічних днів. Про історію не треба мовчати, про неї слід говорити. Будемо сподіватися, що таких моментів у життєписі нашої країни й людства загалом буде меншати.