Спробуємо відкрити Вам, шановні читачі, малознану сторінку історії нашого міста Івано-Франківська. А саме як окупаційна німецька влада вивозила з нього на примусову працю до Третього Рейху його жителів. При цьому ми,  звичайно, опираємось на архівні джерела.

Як визнає автор найвідомішої праці з історії примусової праці в Третьому Рейху Ульріх Герберт, націонал-соціалістичне «використання іноземців» у 1939-1945 роках стало найбільшим з часів рабства в історії масовим застосуванням іноземців у господарстві окремої країни.

Перед німецько-радянською війною керівництво Німеччини не планувало залучати до своєї економіки робочу силу з окупованих територій Радянського Союзу. Наміри були протилежними – розроблялись плани масового винищення мільйонів місцевих жителів та передбачалась німецька колонізація захоплених земель. Невдача «бліцкригу» у 1941 р. та перехід до затяжних бойових дій змушували мобілізовувати все більше німецьких чоловіків, які працювали на виробництві. Це змусило кардинально змінити підхід і використовувати працю населення з окупованих земель.

Ще влітку 1939 р. українці із окупованого угорцями Закарпаття опинилися на примусових роботах в Австрії. А вже з вересня 1939 р. полонені галичани, що були вояками розгромленої польської армії, потрапляли на роботи до Третього Рейху. Також охочі цивільні робітники з дистрикту Галичина почали виїжджати ще влітку 1941 р. У 1942 р., у розпал голодної зими, німці розпочали активну агітацію за виїзд до Німеччини. Добровольцям обіцяли добру зарплату, хороше харчування та  навіть догляд за рідними в час їх відсутності вдома. Проте ситуація швидко почала змінюватися. Економіці Німеччини вже не вистачало кількості добровільних працівників. Навесні 1942 р. окупаційна влада розпочала масові облави на місцеве населення, залучаючи до цього поліцію та навіть солдатів вермахту.

Основні положення щодо поводження з примусовими робітниками були досить жорсткими. Спеціальна комісія РСХА (абревіатура керівного органу політичної розвідки і поліції безпеки Третього Рейху) підготувала підписані  Генріхом Гіммлером 20 лютого 1942 р. «Загальні положення щодо вербування та використання робочої сили зі Сходу». Вони встановлювали контроль над їхньою працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям.

В документі вводився термін «Ostarbeiter» – східний робітник. Чиновник РСХА Бернхард Баатц запропонував для них розпізнавальний знак. Вони повинні були носити на грудях спеціальну нашивку у вигляді прямокутника з літерами “OST” на темно-блакитному фоні. Це стосувалось і вихідців тієї частини України, що потрапила до окупаційного адміністративно-територіального утворення «Рейхскомісаріат Україна». Вихідці з Галичини через те, що колись були частиною Австрійської імперії, мали дещо інший правовий статус і не носили такої нашивки. Також, згідно з вимогами, остарбайтерів мали транспортувати в закритих вагонах, а працювати вони повинні були у бригадах, відокремлених від німецьких. Жити їм приписувалося у бараках в таборах, часто обгороджених колючим дротом.

Остарбайтерам нараховувались гроші, які становили близько третини зарплати німця, окрім цього, з них вираховувалися кошти за утримання. Пайки харчування остарбайтерів були чи не найменшими серед усіх категорій іноземних робітників у Німеччині. За провини були суворі штрафні санкції: від тілесної кари до відправлення у штрафний або й навіть концентраційний табір. Заборонялися статеві стосунки з німцями, за що каралося повішанням. Якщо остарбайтер контактував з німкенею, то йому за це була, очевидно, смертна кара, а німецьку жінку відправляли до концтабору.

Невдовзі після вигнання військ Вермахту, з метою фіксації кількості загиблих від рук нацистів та матеріальних втрат, створювалися надзвичайні комісії. Вдалося зібрати велику кількість свідчень, що дозволило  уявити масштаб злочинів. Сильною стороною цих цифр є те, що вони були зафіксовані одразу після війни. Водночас не забуваймо, що історію війни пише переможець, а переможцем, який поніс основний тягар боротьби з нацистською Німеччиною, був СРСР. Це дало йому можливість творити власну версію історії.

Восени 1944 року у Станіславі (саме так з 1939 р. до 1962 р. радянська влада називала Станиславів) була створена “Станіславська обласна комісія з розслідування злочинів німецьких фашистів та їх посібників” на чолі з першим секретарем Станіславського обкому партії М. В. Слонем. Заступником голови комісії був призначений М. М. Козенко, представником Надзвичайної державної комісії від уряду був М. П. Самусь. Членами комісії були полковник держбезпеки Михайлов та греко-католицький єпископ, ісповідник віри Іван Лятишевський. Залучений єпископ до складу комісії був для надання їй легітимності в очах місцевого населення. Відповідальним секретарем комісії був А. І. Глущенко.  Робота комісії тривала до осені 1946 року. Її склад зазнавав змін. Так, у ніч з 11 на 12 квітня 1945 року був арештований  єпископ, ісповідник віри Іван Лятишевський. Тоді ж арештували і інших греко-католицьких владик (нового митрополита Й. Сліпого та єпископів М. Будку, М. Чернецького, Г. Хомишина).

Разом із обласними комісіями були створені районні та міські комісії. Головою  “Станіславської міської комісії з розслідування злочинів німецьких фашистів та їх посібників” був призначений голова Станіславського виконкому М. Лазуренко, замісником голови – голова Станіславської міськради А. Шатохін. Також в комісію входили медики: майор медичної служби Л. В. Бобилев та лікарі І. А. Малиновський та Р. А. Ольшанський. Загалом, роботи комісій різних рівнів можна згрупувати за двома ключовими напрямами: людські втрати (як вбиті, так і вивезені на примусову працю до Третього Рейху) та матеріальні втрати (як державні, так і приватні). Робота комісій тривала до осені 1946 року.

У фондах Державного архіву Івано-Франківської області зберігся Акт №2 роботи  “Станіславської міської комісії” від 27 січня 1945 року, згідно з яким було встановлено кількість вивезених осіб на примусову працю із Станіслава. На засіданні комісії були присутні: голова Станіславської міськради А. Шатохін, секретар комісії В. Шполянська, завідувач міськкомунгоспу Самохвалов, начальник житлоуправління Кульбашний, депутат міськради В. Столярчук. Загальна кількість вивезених осіб була складена на підставі показів свідків: О. Кучинського, М. Добровольського, Старчевського, В. Семіона, Маркевича, Кебузинської, Дякуна.

Також збереглися два протоколи допитів працівників окупаційної біржі праці в м. Станіслав. Зокрема, слідчий ст. лейтенант Скрипник допитав Блока Юзефа Ульяновича (1890 р. н.), за національністю поляка, який працював на біржі праці «арбайтзамт» на посаді картотечника. Подаємо фрагмент з цього документа: «Сам порядок відправки на роботи до Німеччини являв собою гнітючу картину. Гестапо разом з поліцією та жандармерією робило часті облави… Оскільки люди не бажали їхати, то вони прямо в кінотеатрах, на залізно-дорожніх станціях або просто приходили в квартиру і забирали громадян, спершу їх ув’язнюючи, а потім, набравши достатню кількість людей, на автомашинах відвозили на станцію, садили у вагони і відвозили до Німеччини.

Облави Гестапо і поліція робили під різними формами, забираючи людей, вони говорили, що підозрюють у комусь диверсанта чи радянського парашутиста. В м. Станіслав був спеціальний табір по вул. Шопена, де керівництво «арбайтзамту» збирало людей з усіх районів області, а потім відправляло цілими ешелонами в Німеччину. В таборі була спеціальна охорона, хто в ній служив, прізвищ я не пам’ятаю. Багато було випадків, коли громадяни вискакували прямо з вікна з табірного будинку і тікали».

Другою особою, з якою мав допит слідчий Серипник, була Гучек Яніна Юріївна (1918 р. н.), що працювала в «арбайтзамті» посередником (перекладачем). Наведемо уривки з її розповіді: «В період окупації м. Станіслав у серпні 1941 р. я була викликана в «арбайтзамт» – біржу праці, начальником якої був німець Бізінг, де мені запропонували працювати у відділі перереєстрації на посаді посередника, начальником відділу була німка Раміш Йоіна.

Через перебування на вказаній посаді мені відомо, що керівництво «арбайзамту» з перших днів своєї роботи поставило порядок відправки на каторжні роботи за добровільним принципом, що здійснювалось спеціальними вербувальниками. Радянські громадяни, які поїхали на роботу в Німеччину, побачивши і перенісши на собі важкість праці в неможливих умовах, писали про це родичам. Люди, дізнавшись про це, почали ховатися, де тільки могли, від мобілізації і відправки на роботу в Німеччину.

Коли ця вістка про важкі умови праці поширилась серед населення, керівництво біржі в наступних вербуваннях і мобілізації не мало результатів в наборі людей, тоді Гестапо і поліція робили облави, щоб спіймати людей, як в м. Станіслав, так і в районах області, яких невдовзі в примусовому порядку відправляли до Німеччини.

З цією метою керівником «арбайтзамту» Бізінгом був організований табір по вул. Шопена, дім №1, в який Гестапо і поліція заганяли людей, затриманих під час міських облав. Сам табір був оточений огорожею. Жителі м. Станіслав, які безпосередньо були в таборі, Расевич Станіслава (як її по батькові, не знаю) та Махніцька Зофія, розповідали, як у ньому поводились із людьми, затриманими під час облави: людей садили в окремі кімнати, запирали, а потім, набравши достатню кількість, відправляли в Німеччину».

На запитання слідчого, чи їй відома кількість людей, відправлених на каторжні роботи до фашистської Німеччини, вона відповіла: «В тому відділі, в якому я працювала, не займалися підбором і відправкою людей в Німеччину, ми тільки підбирали і укомплектовували штат робітників і службовців на підприємствах м. Станіслав. Так що сказати зараз, яка загальна кількість була відправлена, я не можу, але з розмов співробітників «арбайтзамту» мені стало відомо, що з міста потрібно було відправити 13 000 громадян до Німеччини. Тоді, коли люди почали ховатися від відправлення на каторжні роботи до Німеччини, поліція не тільки почала робити облави. Вони почали вдаватися до таких методів, які мені довелось бачити в місті особисто, коли німець, ідучи по вулиці, зупиняв кожну людину та забирав її з собою, направляючи її потім у табір на вулиці Шопена».

Починаючи з липня 1941 р. до 27 липня 1944 року на примусову працю із Станіслава до Німеччини було вивезено 17 тис. 625 чоловік. Вивезення відбувалося в три етапи: у 1941 році – 600 чоловік, з 15 травня 1942 р. по 1 січня 1943 року – 7 тис. чоловік, з 1 січня 1943 по 27 липня 1944 року – 9 тис. 925 чоловік. В організації вивезення винуватили коменданта поліції Штреге і його замісника лейт. Гріна, начальника української допоміжної поліції полковника Банаха, коменданта міста Бо, Окружного старосту д-ра Альбрехта та членів Управи міста. У нас логічно виникає запитання: звідкіля були взяті ці цифри? Чи свідки мали якісь свої підрахунки, чи збереглися німецькі документи цього періоду, які ще потрібно було підтвердити показами очевидців? На це запитання у нас немає відповіді. Погрішності радянської статистики відомі кожному. Зараз, за браком документів та свідків тих подій, важко з’ясувати імовірну похибку. У зведеній відомості комісії зазначено, що кількість 17 тис. 625 чоловік складена за актами, тоді як у списках, збережених в архівній справі, фігурує всього 136 чоловік.

Невдовзі після закінчення Другої світової війни на теренах СРСР з’явилася нова категорія громадян – колишні при­мусові робітники Третього Рейху. Їх не зараховували до учасників війни, а прирівнювали до свого роду «не­бла­гонадійних осіб» або навіть до зрадників Батьківщини. Приму­сових робітників засуджувалося як осіб, які не змогли протидіяти ні­мець­ким окупантам, а тому працювали на користь нацистської Німеччини Адольфа Гітлера.

 

Петро ГАВРИЛИШИН, Роман ЧОРНЕНЬКИЙ