ЯКОСЬ

Стою в черзі за ковбасою і сиром. Продукти завжди беру тут, директор їх сам закуповує, націнка низька, тому практично завжди штовханина. Заходить мій колишній однокласник Ігор і підходить до каси. Черга, відчувши недобре, згуртувалася і виставила лікті. Тут треба сказати, що Ігор був найбільш скромним хлопчиком у нашому класі, та й, мабуть, у всій школі. Якщо йому наступали на ногу, він завжди вибачався. З тих пір він анітрохи не змінився, і якщо вирішив пройти без черги, то обставини, напевно, були екстраординарними. Перепросивши чергу шість разів (я рахував), Ігор попросив продавчиню: “Олено Петрівно, зважте мені, будь ласка, палицю сухої ковбаси”. Оторопівши на мить від такого нахабства, черга вибухнула прокльонами, а одна бабулька під шумок встигла цілком професійно ткнути  його пару разів кулачком по нирках, на що Ігор кожного разу говорив: “Вибачте”. Коли він, черговий раз вибачившись, нарешті вийшов, черга переключилася на продавчиню, вимагаючи книгу скарг. Ті, що набили руку у чварах, почали вимагати директора. “Ігоре Васильовичу, – крикнула продавчиня, – поверніться, будь ласка, з вами тут хочуть поговорити”.

КОЛИСЬ

Одного разу до нас у гості прийшов далекий родич. Він був із тих чоловіків, які будь-яку фразу вимовляють з багатозначною посмішкою, а з дітьми розмовляють так, ніби перед ними дуже дурні дорослі. За столом мій брат потягнувся за цукром, і далекий родич посунув цукорницю. “Дякую”, – ввічливо сказав Мишко. Йому було чотири роки, і він якраз освоював велику силу подяки. “Дякую на хліб не намастиш, – поважно повідомив далекий родич, – і в кишеню не покладеш”. Мишко розгубився і закліпав очима. А далекий родич багатозначно усміхнувся і продовжив пити чай. У принципі, я легко можу уявити, що відбувалося в голові мого чотирирічного брата. Особливо добре це стало зрозуміло постфактум, коли далекий родич почав збиратися додому і в кишені свого пальта виявив пачку розталого вершкового масла. Тато так реготав, що родич образився. І більше, здається, до нас не приходив. А мама потім, зітхнувши, сказала, що можна було б обмежитися і чвертю пачки. Максимум – половиною.

І ВЗАГАЛІ

Наші друзі живуть у передмісті Чикаго. В їх ком’юніті, тобто селищі на 50-100 приватних будинків, більше українських сімей немає, тільки білі американці. Ну, пару китайців для різноманітності. Господиня будинку, Люся, недавно привезла в гості свого тата. Через деякий час бачить, що тато стоїть на межі сусідської ділянки і жваво розмовляє з якоюсь літньою леді. Нічого собі, думає Люся, ніколи не знала, що тато настільки добре володіє англійською. Нарешті тато повертається і з задоволенням повідомляє, що давно з таким задоволенням не розмовляв УКРАЇНСЬКОЮ. Люся йде до сусідки Карен питати, звідки її мама знає українську. «А-а-а, – каже Карен, – то це, виявляється, українська! А ми-то думали…» Виявляється, мама Карен давно померла, а літня леді – це її бабуся. Бабусі вже 100 років, у неї хвороба Альцгеймера, живе вона, як прийнято у американців, в дорогому будинку для літніх людей, але онуки періодично беруть її до себе погостювати. Кілька років тому під впливом Альцгеймера бабуся перестала говорити і розуміти по-англійськи, а стала нести якусь абракадабру. Тепер ось за допомогою Люсиного тата з’ясувалося, що це ніяка не абракадабра, а цілком осмислена українська мова, і бабуся чудово пам’ятає події свого дитинства, а ось більш пізніх подій вже не пам’ятає. Її мама, виявляється, була українкою і переїхала з України, мабуть, під час першої хвилі еміграції, коли доньці було років три-чотири. Тут вона незабаром вийшла заміж за американця, через кілька років померла, і донька виросла як корінна американка й гадки не мала про своє українське походження, поки через 90 років старий Альцгеймер не стер верхні наносні шари пам’яті.