Днями

КОРУПЦІЯ

П’ять простих пояснень того, чому в Фінляндії немає і ніколи не буде масової корупції.

1. У фінів немає тяги до розкоші. Розкіш – це середньовічна східна розвага для дегенератів. Какати в золотий унітаз може тільки дегенерат.
2. Фіни знають, що збагачення своєї сім’ї за рахунок інших представників свого народу – це ненависть до свого народу. Так чинять тільки виродки.
3. Фіни ясно розуміють, що так зване “розпилювання” бюджетних (тобто народних) коштів – це ненависть до своїх дітей та онуків, так як їм їздити по цих дорогах і вчитися у цих школах. Ненавидіти своїх дітей і онуків може тільки ідіот.
4. Фіни впевнені, що злодій – завжди боягуз. Він живе у страху викриття і справедливої ​​відплати. Така людина не може бути вільною. Така людина – відщепенець свого народу.
5. Фіни переконані, що “влаштовувати” своїх дітей – це сильно шкодити їм. Якщо людина не змогла досягти всього сама або хоча б законно увійти у спадок через освіту і свої успіхи, їй буде погано. Закладати проблеми на майбутнє своїх дітей може тільки дурень.

Якось

ФОКУС

Після роботи поїхав до мами. Сів у маршрутку, витягнув журнал, читаю. Через пару хвилин у салон завалюють двоє хлопців: одному років сім, іншому – дванадцять. З ними, як виявилося пізніше, їхня вчителька. Хлопчикам не сидиться на місці – крутяться, регочуть. Мені байдуже, я втомився, дрімаю собі в куточку. Вчителька через кожних п’ять хвилин спам’ятовує хлопців: Ваню! Припини крутитися! Ігорю! Май совість! Я все матері розповім! Так триває вже добрих півгодини. Згодом не витримують тітки, які сидять поруч: «Хлопчики! Ви в громадському місці! Як ви себе ведете?!» – «А ми мавпочки!» – корчить пику молодший хлопчисько своєму другові. «Свині ви, а не мавпочки! – нервуються тітки. – У клітки вас посадити треба! Як з вами вчителі дають раду?!» Мадам, яка супроводжує хлопчаків, гірко зітхає, нарікаючи на важке життя. Співчуваючи вчительці, тітки пропонують тут же надавати хлопчакам по шиї. Зчиняється галас. Раптом хлопчина, що сидів у кутку і тихо споглядав цю картину, голосно вимовляє, дивлячись на хлопчиків: «А давайте я вам фокус покажу?» – «Який?!» – тут же вирячились на нього хлопці. Той дістав з рюкзака мотузку. «Зараз я розріжу себе навпіл ось цією мотузкою!» – показує хлопцям. Кладе руки за спину, розтягує мотузку за два кінці, розводячи руки в різні боки, і якимось дивним чином “розрізає” себе навпіл! Хлопчаки дивляться, роззявивши роти! «Повторити?» – посміхається хлопець. «Таааак!» – верещать хлопчаки. Фокус цей йому довелося повторити разів зо десять і, звичайно, в кінці по секрету розповісти всім розгадку, подарувавши хлопцям шматок мотузки. «Ну що, зрозуміли фокус?» – звернувся він насамкінець до всіх. «Зрозуміли!» – радісно засміялися діти. «Що ж тут незрозумілого тепер!» – посміхнулися тітки і вчителька. «Ні-і-і, любі мої! – засміявся жінкам у відповідь хлопчина. – Нічого ви не зрозуміли! Замість того, щоб кричати на дітей, хоч би хтось із вас спробував їм посміхнутися! Ось так вони і ростуть: крики, запотиличники, вічне бурчання, що їм нічого не потрібно, крім комп’ютера! А що їм залишається, якщо вас вистачає лише на те, щоб кричати на них?!» Маршрутка зупинилася, і хлопець вийшов, помахавши всім рукою, але хлопчаки не відповіли, їм було не до того, вони відточували виконання фокусу, щоб продемонструвати його батькам, які, не дослухавши, поженуть їх у ліжко спати.

І взагалі…

Хлопчик дитсадківського віку совається на лавці в електричці і відчайдушно махає ногами. Все видає його обурення: і стислі маленькі кулачки, і розкриті для сліз великі очі, і нетерплячі короткі репліки, якими він перериває свою старшу супутницю. Молода жінка, очевидно, мама хлопчика, з інтонацією читає йому похмуру сцену з казки: «Чіполліно, Чіполліно, синку!» – кликав, розгублено озираючись на всі боки, бідний старий, коли його забирали солдати…» – «Все, досить! – обурення хлопчика, ймовірно, досягло межі. – Чому ж вони терплять?!» – «Ну, у принца Лимона велика охорона, армія…» – мама розважливо розгладжує сторінку. «Але ж інших більше! Їх же багато! – хлопчик у розпачі б’є маленьким кулачком по книжці, і вона закривається. – Чого ж вони мовчать?!» Мама, злегка налякана такою бурхливою реакцією сина, намагається підібрати заспокійливу репліку, коли чоловік навпроти відривається від своєї газети і, глянувши поверх окулярів на революційно налаштованого хлопчика, голосно та чітко промовляє: «Тому що вони овочі. Це про овочі казка…»