Якось

ПОМИЛКА

Десь в кінці 1970-х Лайонел Барт, милий, але нещасливий композитор і поет-пісняр, автор мюзиклу «Олівер!», прийшов на обід до Бекона і його друга Джона Едвардса. Останні мимоволі помітили, що Барт час від часу залізає під обідній стіл, після чого звідти долітає прицмокування і шмигання носом, що супроводжується безпомилково впізнаваним шелестом пластикового пакета. Потім Барт вилазив з-під стола, вибачався і всі троє продовжували веселу бесіду. Приблизно через годину він обійняв на прощання господарів, подякував їм і пішов. Джон і Френсіс (на той час Френсіс вже був фантастично багатий, але покоївок він не тримав) почали прибирати зі столу. «О, а це що таке?» – запитав Бекон, виявивши під кріслом Барта пакет з білим порошком. «Господи, Френсісе, який ти наївний! Це кокаїн». – «Ооо, ооо! І що нам з ним робити?» – «Я знаю, що нам робити, – сказав в пориві натхнення Джон. – Ми підемо в «Бурлаку».

«Бурлака» – це був добре відомий нічний клуб на Джермін-стріт, що належав неперевершеному Джонні Голду. У 1970-х там влаштовувалися весільні прийоми – наприклад, Лайзи Міннеллі і Пітера Селлерса, туди часто заглядали, щоб випити, спортсмени, як-от Джордж Бест, Джеймс Хант і Вітас Герулайтіс, всілякі моделі, європейські плейбої у кашемірових кардиганах і кіноактори з обох берегів Атлантики. Клуб існує і понині, проте без благотворної присутності Джонні Голда. У дверях нашу пару зупинив плечистий швейцар, який знав про Френсіса Бекона приблизно стільки ж, скільки Френсіс Бекон – про Кенні Далгліша (це шотландський футболіст і тренер). «Вибач, приятелю, у нас повна зала. Черга он там», – сказав він Едвардсу. Відважний Едвардс, який мав про клуби Швейцарії уявлення, що було у ті дні більш-менш правильним, показав йому краєчок пакета з білим порошком: «Чи не бажаєте?» – «Секундочку, джентльмени… Прошу за мною». Швейцар покликав свого підлеглого, завів Едвардса і Бекона в маленьку нішу біля дверей. Джон нерішуче простягнув йому пакет, і швейцар, зачерпнувши добрячу порцію порошку, пересипав її в менший пакетик, який лежав напоготові у кишені його жилета. Потім підвів обох до вже зайнятого столика, швидко перетворив його на незайнятий і, зробивши широкий жест мускулистою рукою, мовив: «Хуаніто, найкращого шампанського моїм друзям». Так, подумали Бекон і Едвардс. Ось це життя, нічого не скажеш. Запобігливий і балакучий Хуаніто приніс відерце з «Дом Періньоном», розлив його у келихи. Тим часом Джон і Френсіс нетерпляче планували скромне відвідування чоловічої вбиральні, яка була, як вони помітили, неабияк популярною: черга до неї, що складалася з людей чарівних, широко відомих, зберігала постійну довжину. Заледве вони зробили по ковтку «Дом Періньйона», як у зал грізно спустився той самий швейцар. «Ви, двоє, ану пішли геть! Швидко! І якщо я ще раз побачу ваші погані пики, я з вас все лайно повибиваю. Зрозуміли, ідіоти?» Джон і Френсіс, засмучені, гадаючи, що могло піти не так, повернулися додому. «А ти помітив, – запитав Френсіс, – що у нього з ніздрів піна йшла? Рожева, наче від крові. Це нормально?» Однак потім вони викинули цю історію з голови, випили вина – алкоголь був наркотиком, в якому вони добре розбиралися, і лягли спати. Наступного ранку зателефонував Лайонел Барт, щоб подякувати їм за обід. «А до речі, – сказав він, – я не залишив у вас пакет з фіксатором для щелеп? Ніяк його знайти не можу».

І взагалі…

Прийшов до рабина єврей: «Ребе, ну як далі жити? Всі хочуть нас знищити, чого нам сподіватися?» – «Ось що я тобі скажу. Були євреї і фараони, і де тепер євреї і де фараони? Були євреї і стародавні римляни, і де тепер євреї і де стародавні римляни? Були євреї і хрестоносці, і де тепер євреї і де хрестоносці? Були євреї і інквізиція, і де тепер євреї і де інквізиція? Були євреї і Гітлер, і де тепер євреї і де Гітлер? Тепер ось євреї і мусульмани…» – «Ребе, ну і що ти маєш на увазі?» – «Нічого, ми в фіналі».