Якось

ПЕРЕЛІТ

Розповів один знайомий. Далі з його слів.

– Я зазвичай до пункту призначення добираюся без пригод. А у моєї дружини все навпаки, кожен її переліт – це пригода. Найбільше запам’ятався випадок, коли вона літала в Південну Корею на конференцію. Вона повинна була летіти з Денвера в Сієтл, звідти в Сеул і далі на якийсь острів. Проблеми почалися ще в Денвері, але після невеликого скандалу її відправили все ж у Сеул, правда, через Лос Анджелес. На пересадку на наступний літак вона все одно спізнилася і застрягла в Сеулі на добу. Подзвонила з Кореї і сказала, що, напевно, свою частку пригод вона вже отримала і додому долетить нормально. Ага, якби ж то… Зворотно з Сеула її відправили в Фукуока в Японії. На той момент у неї ще не було американського громадянства, була тільки грін-карта. Взагалі, Японія за відсутності громадянства вимагає візу. Але представник авіаліній запевнив, що це не проблема, що вони там просто перейдуть в інший літак і полетять далі. Сказав: “У нас майже повний літак корейців з грін-картою, самі подумайте, не можуть же всіх не пустити”. Виявилося, що в Фукуока аеропорт завбільшки як невеликий будинок, і транзитної зони там немає. Всі, у кого не було американських паспортів, застрягли. Серед них – моя дружина, ті самі корейці і, що найголовніше, американські морські піхотинці, у яких теж немає паспортів. Проблему почали вирішувати, причому на все більш і більш високому рівні. Дійшло до прямих переговорів між Токіо і Вашингтоном за участю міністерств закордонних справ і Пентагона. У якийсь момент переговори довелося значно прискорити – морські піхотинці сказали, що вони хочуть їсти і якщо їх не відведуть попоїсти в пристойне місце, то вони самі підуть шукати ресторан, причому не в аеропорту. Від бутербродів вони навідріз відмовилися. Сил на вихід з аеропорту у них було більш, ніж достатньо – їх було чоловік 50. В результаті вирішили всіх безпаспортних вважати особами без документів. Військові взагалі відмовилися показувати свої військові документи. Кожного сфотографували, всім видали тимчасові документи і поставили туди тимчасову візу. Потім провели кожного під конвоєм в зону вильоту, приблизно 10 метрів, і, погасивши візу, запустили в літак. Ця процедура зайняла ще майже цілий день. З тих пір моя дружина без мене відмовляється куди-небудь летіти.

Колись

Навіяло історією про пекучі перці. Було це в далекі радянські часи в одному з сіл Галицького району, куди послали нас в колгосп на боротьбу з урожаєм. Розселили нас по домівках у місцевих жителів, по 2-3 людини. Отримували ми в колгоспі основні продукти (м’ясо, молоко, хліб), а господиня з них нам готувала. І ось десь на другий-третій день, повертаючись з роботи, зайшли ми у місцевий магазинчик, накупили всякого дрібного краму – чай, цукор, печиво та інше. І тут нам на очі потрапив мелений чорний перець. Згадавши про гарячий наваристий борщ, вирішили ми купити і його. Причому купили досить багато, грамів 100-150 (не розмінюватися ж на дрібниці!). А замість упаковки зі шматка газети продавщиця згорнула конусоподібний конвертик. Коли ми прийшли додому, то пересипали перець в якусь баночку, а газету кинули в піч, на розпалювання. Наступного ранку нас розбудив скандал між дідом і бабою. Дід гучним шепотом щось втирав бабі, а вона крізь сміх все повторювала: “Це хлопці, це хлопці”. Через кілька секунд, коли дід, грюкнувши вхідними дверима, зник, баба заглянула до нас і порадила більше газети з-під перцю де попало не кидати, бо дід, йдучи в туалет, який, як відомо, в кінці городу, прихоплює їх з собою, а потім прилітає, як очманілий, і не знає, куди подітися. І що зараз він, сердешний, втік у лазню відмочуватись.