Днями

ХВІСТ

Лідія Петрівна вийшла з під’їзду, обернулася до будинку і знайшла очима вікна квартири дочки. З вікна кухні весело посміхалися дві фізіономії онуків. Старший, шестирічний Микита, показав великий палець правої руки. Бабуся у відповідь, розквітаючи посмішкою, показала десять пальців і погрозила вказівним, що означало: через десять хвилин прийде мама, дивіться, будьте чемні! Микита хитро-хитро примружився і закивав головою. Давши запотиличника трирічному брату, закликав і того кивнути на знак згоди. День був напрочуд гарний! Сніг апетитно хрустів під ногами. Дерева, дбайливо закутані в білі шати, налаштовували на відчуття трепетного очікування дива. Лідія Петрівна поспішала на побачення з нерозлучною подругою. Люба тільки що приїхала з санаторію і запропонувала зустрітися в кафе. Вони сядуть за окремий столик, вдарять по каві з лікерчиком, поласують морозивом, густо посипаним шоколадною стружкою, і будуть говорити, говорити… Скучили! А може, ще щось чудове станеться? Лідія Петрівна мрійливо примружила очі, обличчя її розрум’янилось і набуло кокетливого виразу. Хода стала плавно-величавою. Пальто не приховувало хвилюючі рухи частин статного, зрілого тіла. Незважаючи на ейфорію, Лідія Петрівна із задоволенням відзначила, що на неї звертають увагу чоловіки. «А чому б і ні, – грайливо подумала вона, – п’ятдесят – це ще не вік». Двоє чоловіків, обігнавши її, широко посміхаючись, поцокали язиками і показали великі пальці: «Що робить з людьми гарна погода!» А ось і подруга вже чекає біля кафе. «Любочко!» – радісно вигукнула Лідія Петрівна і розвела руки для обіймів. На її превеликий подив Люба замість вітання зайшла за спину подруги, і звідти почулось обурення: «От хуліган! От шельма! Що зробив з бабусею! Ну, постривай, Микито, я тобі всиплю! А ти, бабусю Лідо, напевно, йшла сюди і всю дорогу грала своїми крутими стегнами? Ось я йому всиплю!» Люба вийшла з-за спини Лідії Петрівни. В руках вона тримала відстебнутий від пальто бабусі Ліди зйомний комір з чорно-бурої лисиці, що бездоганно виконав роль хвоста.

Якось

НАУКА

Знайомий розповів.

Моєму синові шість років. Умовний рефлекс уже виробився (сподіваюся, досить міцно) на висоту, гострі-ріжучі-гарячі предмети, велосипед, автомобільну дорогу, водойми і т.п. Довго думав, як виробити рефлекс обережного ставлення до електрики. Вставляє ж самостійно зарядку від планшетника в розетку (під обов’язковим моїм наглядом!), а реальної небезпеки навіть не уявляє. Згадав я своє хуліганське дитинство, взяв смужку харчової фольги, скрутив кінці, плоскогубцями тримаю. Сина відводжу на безпечну відстань, даю інструктаж: “Електрики не видно, але вона дуже сильна і небезпечна, проходить через металеві предмети…” І цю фольгу в розетку… Щось я не розрахував з шириною смужки, а квартирний автомат чомусь не спрацював, але бабахнуло дуже серйозно, палаюча фольга – на всі боки… Я і сам остовпів, але вигляду не подав, мовляв, так і повинно бути. Швидко погасив палаючі шматочки фольги. У сина очі квадратні, руками закриті вуха. “Бачиш, синку, що може зробити з тобою електрика, якщо не будеш з нею обережно поводитися? І дивись, досвід не повторюй!” Шанобливо-перелякано киває. Я, сповнений педагогічної гордині, прибираю інструменти, фольгу. І раптом син каже: “Тату, а давай ще раз, я вуха наперед закрию!” …

Колись

ПОЖЕЖА

Знайомий розповів.

Одного разу в нашому будинку почалася пожежа. Стара проводка загорілася. Загасили швидко, просто збили полум’я рушниками. За цей час (хвилин за 10) старший син 14 років з переляку виніс з дому всі документи, телевізор, портфель з підручниками і маленьку сестру разом з ліжечком.