Якось

ДУБЛЬ

Записано зі слів мого знайомого, військовослужбовця.

80-ті роки минулого століття. Військова академія в одному великому місті. Учні нашого курсу – самі офіцери не нижче капітана. Воістину окраса потоку – пара страшних нехлюїв, професіоналів у боротьбі із зеленим змієм (воювали, вони, правда, на його боці), двох майорів. Гірченко і Цимбалюк (імена змінені до невпізнання). Історія замовчує, чи були вони знайомі раніше, але порізно їх ніхто ніколи не бачив. Були вони, як то кажуть, однотипними: однакові на зріст, однієї комплекції, навіть обличчя мали чимось схожі. І жили Гірченко і Цимбалюк в одній кімнаті в гуртожитку. За схожість у зовнішності і характері їх пару прозвали Дубль. Але через якийсь час прізвисько само собою видозмінилося на Дупель. Що, до речі, надзвичайно їм личило і якнайточніше визначало їх щовечірній стан. Одного прекрасного ранку (хоча для кого як – Дуплям він таким не здавався) двері аудиторії відчинилися, і у них з’явилися Гірченко та Цимбалюк. Сказати, що вони були з перепою, – нічого не сказати. Вони були з перепою… Напередодні, виявляється, був такий привід, повз який ну просто неможливо було пройти. Чи то чергова річниця Ланкастерхаузької конференції, то чи день народження Патріса Лумумби… Словом, при їх появі від вихлопу навіть мухи зі стелі попадали. Як на зло, перша пара в той день була німецька мова. Викладач – Фрау, як ми її називали між собою – худенька бабуся, яка готувалась за кілька років відзначити свій перший столітній ювілей. Перший – тому що енергії і любові до рідної мови Гете їй вистачило б ще років на 300, як мінімум. Зауважимо, що Фрау на дух не терпіла запаху спиртного. Так що місця за задніми столами Дуплями були зарезервовані давно і надовго. Ледь увійшовши в аудиторію, Фрау здалеку засікла дві фізіономії зеленувато-фіолетового кольору… Стиснувши губи, помовчала трохи і почала: «На минулому занятті я просила підготуватися до опитування. Всі готові?» Дружний хор голосів: «Так точно!» – «Чудово. Гірченко і Цимбалюк, до дошки!» Дупелі майже стройовим кроком дійшли до дошки. Фрау: «Завдання – скласти діалог. Тема – допит військовополоненого». Кілька хвилин – дзвінка тиша. Гірченко довго дивиться на Цимбалюка, повільно наливається фарбою (хоча куди вже більше!) і видавлює: «Ви єсть руссіш пахтізанен?!» – «Jа, jа!» Усе. Не ридали від сміху тільки портрети класиків на стінах. І Фрау. Витримавши паузу, вона неголосно сказала: «Геть! До кінця року не сміти з’являтися на моїх заняттях. Побачимося на іспиті». І дійсно, всі спроби Дуплів прорватися на заняття з німецької припинялися одразу аж до кінця навчального року. P.S. А іспит обидва на “трійки” склали.

І взагалі…

Рано-вранці. У морі дрейфує величезна яхта. На палубі сплять напівголі дівиці, учасниці чергового конкурсу “Міс світу 2019”. Втомлені багатогодинною вечіркою, вони впали спати, і там їх застали перші промені сонця. Команда метушиться з прибиранням наслідків минулого сейшену. На кормі у зручному кріслі сидить власник яхти і п’є холодний Crystal Louis Roederer, закушуючи чорною ікрою, в руках у нього дорогий спінінг. Поруч з ним капітан у білосніжних туфлях, штанах, кітелі і кашкеті курить сигару Cohiba Behike і потягує Courvoisier L’Esprit Decanter з коньячного бокала. Власник яхти зайнятий ранковою риболовлею, але, судячи з усього, вже години дві-три все безрезультатно, не клює зовсім, він сумує і нарікає… У цей час мимо пропливає маленька стара яхточка, у якій сидить місцевий рибалка з ближнього села, серед навалених снастей видно, що улов у рибалки сьогодні був дуже великий, тому що човен сильно перевантажений рибою і рибалці доводиться дуже обережно маневрувати, щоб не затопити своє суденце. Власник яхти дивиться на цей човен, на рибалку, на його улов, потім переводить погляд на свій спінінг і на своє порожнє відро для риби, відпиває ковток Crystal, ламає через коліно свій спінінг, викидає його уламки за борт і, повернувшись до капітана, з гіркотою каже: «Нє, ну ти бачив, га? Ось так завжди, бляха! Комусь все, а комусь нічого!»