Днями

ГІМНАСТ

Згадав історію, почуту в одному з сіл Київської області. Там живе такий маленький кремезний мужичок. Не говорить, а булькає, нічого не розбереш. Прізвисько у нього Гімнаст. Заробив він його ще молодим, коли якось з друзями вирішив получку відзначити. Щоб далеко не ходити, сіли в кабіні КрАЗа, який стояв перед колгоспною конторою. Уже вечоріло, тому не побоялися, що їх помітять. Після другої Гімнастові, який тоді був ще просто Толею, захотілося «сходити по-великому». Однак поки будеш бігати, «колеги» чекати не стануть. Тому просто заліз тихенько на кабіну, а звідти – в кузов КрАЗа. Тільки зняв штани і присів, як один із приятелів, якраз водій машини, запитує другого: «А де Толя?» А той і сказав, де він і що там робить. Водій розсердився: «Це я за ним потім буду вигрібати?» І смик за важіль, яким кузов піднімають. А коли у КрАЗа кузов піднятий, то його висота аж шість метрів, вище від другого поверху «хрущовки»! А Толя ще був не такий п’яний, щоб не злякатися, та ще й купа щебеню під кузовом лежить… Спочатку однією рукою схопився за штани, а другою – за ланцюг, протягнутий поперек кузова. Але відчуває, на одній руці не втримається. Кинув штани і тримається двома руками. А в цей час у бухгалтерії контори сиділи жінки, дивляться – у КрАЗа кузов піднявся, а в ньому щось висить, у сутінках вже не видно. Старша дзвонить вниз до електрика: «Петровичу, включіть світло у дворі!» Той рубильник – клац, на даху контори загорівся прожектор. А Толя висить, як чемпіон з гімнастики на перекладині, тільки без штанів. Тут і руки у нього вже не витримали, таки бебехнув на гравій. Всі регочуть, аж чадіють. Тільки одна не сміялася, якраз молоду дівчину надіслали після технікуму. Зайокала: він же вдарився! Схопила з аптечки вату, зеленку, побігла вниз. Толя вже штани натягнув, на руки свої розбиті дивиться, кров з носа витирає. А тут і «швидка допомога» прибігла, давай вату прикладати. Толю всі стали Гімнастом називати, а ту дівчину через кілька місяців – Гімнасткою, тому що вони незабаром одружилися. Пити він і раніше був не мастак, а після весілля і зовсім кинув. Дехто з дівчат ще тоді говорив: і чого я, дурна, сміялася?! Тому що чоловіків у тих краях як тоді, так і сьогодні вибір невеликий, особливо непитущих…

Якось

ВОРОН

Знайома розповіла.

Колись я з батьками жила в Нікополі. Приїхавши туди, мама відразу влаштувалася на роботу, чудову у плані зарплати, але погану в плані розташування. Щоб у перший день прийти на роботу вчасно, мамі довелося вийти з дому затемна. Приємного в цьому було мало, дорога пролягала через великий парк. І ось іде вона стежкою, лякається кожного шереху і раптом зовсім близько чує виразний скрипучий голос: “Хто-о?!” Вона завмерла. Далі наступне питання: “Куди-и?!” Після чого вона рвонула вперед так, що не пам’ятає, як вибігла з парку на дорогу. Повертаючись увечері з роботи (було не пізно, світло, тому не страшно), пішла знову через парк. І знову почула запитання: “Хто-о?!” Озирнулася і побачила на гілці величезного ворона, який самовдоволено дивився на неї згори. Пізніше сусіди розповідали, що птах цей раніше був домашнім, а потім господарі поїхали і випустили ворона на волю, через що кількадесят людей у містечку ледь не стали заїками. Цікаво те, що ворон знав ще кілька фраз на зразок: “Навіщо?”, “Стояти!” і “Проходь”.

Колись

КРАПЛІ

У дитинстві, коли мені було років десять, я прокинувся серед ночі від того, що мені зі стелі на щоку щось крапнуло. Спробував на смак – солодке. Крапати почало частіше і частіше. Лилося зверху, між плитами перекриття. Я, дурень, відкрив рот і став ловити ці краплі. Вранці батьки почали будити мене до школи, але я був ніякий. Викликали швидку. Лікар оглянув мене і сказав, що я п’яний. Батьки були в шоці. Потім все з’ясувалося: у сусідів зверху тріснув великий бутель з брагою. Веселі краплі.