Якось

ЛІСОВИК

Знайомий розповів.

– Пішли ми якось у ліс з моєю маленькою донькою Стасею нарубати жердин. А в ті дні їй на ніч читали книжки про лісовика і іншу інтелігенцію, яка живе навколо нас. Ось ходимо ми по лісі, я жердини вибираю, а Стаська все намагається лісовика знайти, але він ніяк не показується. Знайшли молодий березнячок, я справою займаюся, а донька у велику нору бублики пхає і заклинання всякі шепче. Тут раптом лунає тріск, і до нас, якраз там, де донька чаклувала, з кущів повільно вилазить мужик. Весь темний, зарослий, бородатий і з сокирою. Дивлюся, а це один мій знайомий, Леонідович, має дачу неподалік від нас. Донька з цікавістю його розглядає і спокійно питає: “Ти лісовик, так?” Сусід зависає, а я з-за її спини роблю знаки, мовляв, так-так, погоджуйся. “Ну, так, – говорить Леонідович. – Лісовик я, ось за порядком у лісі стежу”. Донька просто сяє від щастя. Пригостила лісовика бубликом, той повідав їй всякі лісові секрети. Дитина в захваті. Запитує: “Лісовик, а де ж твоя мара?” Леонідович на автоматі відповідає, мовляв, вдома вона, мара, на городі порається. Поспілкувалися так і розійшлися. А через тиждень гуляли ми і проходили повз його дачу. Побачив нас Леонідович і покликав на чай. Йдемо через город. А там жінка Леонідовича. Побачила нас, посміхнулася, і почалося: “Ой, яка гарна дівчинка! Як тебе звати, красуне? Скільки тобі рочків?” Але Стася відповідати не поспішала. Вона мовчки і дуже уважно стала розглядати тітоньку з усіх боків. Потім повернулася до Леонідовича і, кивнувши головою на його дружину, голосно запитала: “То що, ось це твоя мара?” Я до сих пір не знаю, що робити в таких ситуаціях.

Колись

СПІВ

У році 81-му минулого століття поїхав один журналіст в Аргентину у своїх журналістських справах. І занесло його в якусь аргентинську глушину. У цій глушині його радо зустріли, було багато чичі (це їхня чача), стейки і знову чича. Словом, споїли його до відключки і спати поклали. Ну, а оскільки сон п’яного короткий і тривожний, то прокинувся він ні світ ні зоря з важким похміллям. Далі пряма мова: «Вийшов я на вулицю, світало… Кепсько так, думав, що ось-ось помру. Стою на ґанку, переривчасто дихаю повітрям джунглів. Переді мною величезне поле цукрової тростини. Місцеві цю тростину збирають рано, поки нема спеки. Забирають і співають… хором. Прислухався я до пісні і остовпів… «Чий то кінь…»… Без слів, точніше, зі словами, але вони якісь трохи перекручені. Але виражно чути «чий то кінь стоїть…». Все, думаю, допився до ручки. Білочка. Негри в глушині Аргентини збирають цукрову тростину і співають «сподобалась мені тая дівчинонька…». Уявляєш? Покликали мене снідати. Я мовчу. Каву зварили, подали. Я мовчу, а в голові ця пісня… Все, думаю, спікся. Дах поїхав. Допився, думаю». Загалом, пів дня він промучився. Уже уявив, в яку палату його на Павлова покладуть, коли він до Києва повернеться. Випив ще чичі (раз така справа), набрався сміливості і запитав у господаря, що це його працівники зранку співали. Аргентинець знизав плечима, викликав чорного бригадира і запитав. Виявилося, цим полем років сто українські переселенці володіли (кілька поколінь). За пару років до описуваних подій поле продали, але своїх пісень працівників навчили. Місцевим так пісні сподобалися і так їхня мелодика лягла на душу, що тепер вони їх вважають своїми і співають. І знаєте, чим все закінчилося? Ще три дні мій друг прожив у цій аргентинській глушині. І під хор з чорношкірих збиральників цукрової тростини пив чичу. Співали вони і «Цвіте терен», і «Їхали козаки …», і «Мій милий вареничків хоче»… Мій знайомий підспівував, попивав чичу і думав про долю.