Днями

МУЖНІСТЬ

Літак ізраїльської авіакомпанії летить за маршрутом «Тель-Авів – Верона». Зі 160 пасажирів близько 120 – це релігійні євреї, явно сефарди, з багатьма дітьми. Діти гасають по літаку, їхні батьки кричать на дітей і перегукуються одні з одними. Словом, табір уже пішов в небо.  Решта пасажирів у розпачі звертаються до екіпажу, але екіпаж безпорадний. Літак – це вам не автобус, його не зупиниш на узбіччі і хуліганів не висадиш. У передніх рядах сидять кілька пар молодих ізраїльтян. Втративши надію заснути або хоча б відпочити, одна з них, жінка років 30, стає у проході і повільно знімає свою блузку, а потім і бюстгальтер. Всі релігійні відразу притихли, прикривши очі, свої і дітей. У салоні запала тиша. Молода жінка голосно говорить, що якщо в літаку не буде тиші, вона зніме і штани теж. Її друзі обіцяють зробити те ж саме. До Верони в салоні було тихо і спокійно. За виявлену спритність і громадянську мужність, яка вирішила проблему стійкості повітряного лайнера в повітрі, керівництво компанії “ALITALIA” після прибуття до Верони вручило цій сміливій жінці безкоштовний квиток до Риму, що включав тижневе перебування в готелі “GRAND – ROMA”.

Якось

НОВОРІЧНЕ

Його звали Борис. Дуже худий, з синцями під очима. Про Зою дбав, сварився, якщо вона без шапки. У них були побачення, вони гуляли по місту, Зоя пропонувала зайти в «Макдональдс», Борис відповідав, що там шкідливо і гроші у них не зайві. Борис правильно харчувався і Зою до цього привчав. На сніданок і вечерю каша, на обід пісний гороховий суп. Ніякого м’яса, молочко теж шкідливе. У Бориса, бідолахи, завжди щось боліло: то голова, то живіт, то горло. Організм не вірив, що його правильно живлять, давав під дих. Зоя говорила: поїхали на море, знімемо номер навпіл, йод цілющий, тобі полегшає. «Дурниці, і на курортах небезпечно – на гроші розводять, сонце для шкіри шкідливе», – відповідав Борис тоном Зоїних мами і бабусі. У липні у нього була двотижнева відпустка, і в перший же день його рвало. «Отруївся супом», – припускав Борис. Зоя купувала йому ліки і сиділа поруч, закутавшись у ковдру. Потім у Бориса був день народження, і Зоя купила йому новий ноутбук, тому що його ноут був дуже старий, зависав і вантажився по півгодини. Перед минулим Новим роком Бориса знову скрутило – живіт, його відвезли «швидкою» в лікарню. Зоя примчала до нього. «Привези мені тапочки, – простогнав Борис, простягаючи їй ключі від квартири. – Мої затишні теплі капці. Я без них не можу». Зоя увійшла у квартиру Бориса. Все, як завжди: старий паркет, обірвані шпалери, радянська стінка-гардероб. Зоя чомусь відкрила гардероб. Відкрила і заніміла. Одягу і будь-яких речей у гардеробі не було. Всі полички, всі отвори були забиті доларами. Пачки доларів, перев’язані гумками. Долари, майстерно згорнуті у трубочки і ковпачки. Пом’яті долари. Свіжі хрусткі долари. Старі з цвіллю купюри. Далі Зоя погано пам’ятала. Опам’яталась вона біля входу в метро. Сумка її була набита доларами. Бориса Зоя більше не бачила. І він чомусь їй не дзвонив і навіть в поліцію про крадіжку не заявив. У Зої був найкращий Новий рік в її житті. Вона поїхала і на Азовське море, і на Чорне. Повернулася до Києва, звільнилася з роботи, зробила закордонний паспорт і поїхала в Туреччину, а звідти в Туніс.