ДНЯМИ

Знайомий розповів.

– Західний берег річки Йордан. Палестинська автономія. Місто Віфлеєм. Наші дні. Невелика група туристів і втомлених паломників прямує з боку францисканської церкви над Молочним Гротом до храму Різдва Христового. На вузьких вуличках місцеві араби, переважно хрещені, торгують сувенірною продукцією з християнською символікою. У спеку добре продається звичайна вода в літрових пляшках по долару. Судячи з лукавого виразу обличчя продавців і їхньої настирливості, воду вони наливають з найближчого крана. Багато написів в сувенірних лавках і цінники російською мовою. Основна валюта – долар і євро, прирівняний місцевими до американського долара 1:1. Російські рублі теж часто приймають, гривнями можна було розрахуватися тільки в деяких крамницях у самому Єрусалимі. Літній араб у білому одязі з засмаглим, порізаним зморшками обличчям дрімає за лотком з срібними віфлеємськими зірками. Почувши російську мову туристів, він прокидається і вимовляє майже без акценту: «Покупайте сувенір з Бет Лехама! Волхви, віфлеємська зірка! Сілвер! Путін – карашо! Трамп – чмо». – «Навпаки, батьку, – виправляю я його, зупиняючись. – Путін – чмо. Трамп – добре. Особливо Меланія та Іванка». – «Руссо?» – здивовано перепитує торговець. «Україна», – відповідаю з придихом. Торговець робить паузу, ворушить губами, щось згадуючи, і раптом голосно видає: «Слава України!» Довелося купити дві віфлеємські зірки у нього.

ЯКОСЬ

Є гарна історія з життя Зєєва Жаботинського.

Після його виступу в Лондоні перед членами єврейської громади (було це під час Першої світової війни) до нього підійшов один із слухачів і сказав: «Ви говорили добре, але зробили одну важливу помилку. Ваша промова була звернена до євреїв. Але ми не євреї. Ми навіть не люди. Ми кравці».

Є гарна історія з життя президента Зеленського.

Після його новорічного звернення (було це під час російсько-української війни) до нього підійшов один із слухачів і сказав: «Ви говорили добре, але зробили одну важливу помилку. Ваша промова була звернена до денаціоналізованих совків. Але ми не совки. Ми не апатриди, для яких все національне не має значення, лиш би лампочки горіли і асфальт був. Ми українці».

І ВЗАГАЛІ…

Нурі Бей був розважливим та поважним афганцем. Він був одружений із жінкою, яка була набагато молодшою за нього. Якось увечері, коли він повернувся додому раніше, ніж зазвичай, до нього підійшов його старий слуга і промовив:
– Пане, ваша дружина поводиться підозріло. Зараз вона в своїй кімнаті. Там у неї величезна скриня, що залишилася від вашої бабусі. Вона досить велика, щоб у ній могла поміститися людина. Звичайно, в ній зберігалися тільки старі мереживні речі, проте я вважаю, що зараз там є ще щось. Вона не дозволила мені, вашому старому і відданому слузі, зазирнути туди.
Нурі Бей зайшов у кімнату дружини і побачив стурбованість на її обличчі. Вона сиділа перед масивною дерев’яною скринею.
– Чи не покажеш мені, що у цій скрині? – запитав він.
– Це все через підозри слуги? Ви мені не вірите?
– Хіба не простіше відкрити скриню, не роздумуючи над тим, чим це викликано?
– Боюсь, це неможливо.
– Вона замкнена?
– Так.
– А де ключ?
Дружина показала йому ключ і промовила:
– Відішліть слугу, і ви його отримаєте.
Нурі наказав слузі піти. Жінка простягнула йому ключ і зніяковіло пішла.
Довго роздумував Нурі Бей, дивлячись на скриню…
Потім покликав чотирьох садівників. Разом вони вночі віднесли скриню у найвіддаленішу частину саду і закопали її, не відкривши. І з тих пір про це ні слова.