Днями

ЄГЕР

42-річний Володимир Бородай пішов з дому четвертого січня після сварки з дружиною. Поблизу від його багатоповерхівки на шосе якраз розташовується парк, можна пройтися і провітритися. Але Бородай затявся. Він не повернувся додому і через кілька днів. Спочатку дружина не дуже хвилювалася, куди подівся її чоловік. Але на третій день жіноче серце не витримало самоти, і пані повідомила в поліцію про зникнення чоловіка. Почалися пошуки, ускладнені, правда, одним фактом: жінка не принесла жодного фото Бородая. Найперше рятувальники завітали до місцевого єгеря і уточнили у нього, чи не було в окрузі зниклих. Єгер у цей момент відзначав Новий рік із другом і нікого не помічав. Друг теж заявив, що рятувальники – перші люди, яких вони бачать за кілька днів. МНСники пішли в гущавину, а лісник із приятелем продовжили смажити м’ясо і пити. Через п’ять годин дружина Бородая таки знайшла його єдине фото і передала пошуковій групі. Яким великим було здивування рятувальників, коли на фото вони впізнали того самого друга єгеря! До лісника негайно вирушив наряд. До їхнього приїзду Бородай і єгер були п’яні, як чіп. Втікач стискав у руках пляшку коньяку і кричав, що не хоче повертатися додому і залишається жити в лісі. Його трохи втихомирили і в сльозах передали дружині.

Колись

НАКАЗ

Було це у нас на військовій кафедрі. Студент складає іспит. Бере два білети і розуміє, що нічого не знає на ці теми. Підходить час, майор його викликає і просить відповідати. Студент говорить, що не знає тем. Тоді майор пропонує тягнути ще один білет і при ньому відповідати. Студент тягне ще один білет і знову нічого не знає з нього. На чистому аркуші він малює пляшку і простягає цей лист майору. Реакція майора після 30-секундного вивчення малюнка: “Виконуйте”.

І взагалі…

«Діду, а правда, що вода буває твердою, наче камінь, і пухкою та білою, наче борошно?» –«Так, онучку, свята правда. У давні часи, ще до вторгнення північної орди, з якого і почалась Третя світова війна, на два чи навіть три місяці вода в річках ставала твердою, але слизькою, наче мокра глина, інколи з неба падало холодне борошно, з нього, як і з звичайного, можна було зліпити хоч калач, хоч паску, але спекти не можна було, бо в теплі воно перетворювалось на воду, а з дахів звисали водяні морквини». – «Дивина та й годі! – вигукнув малий. – І можна було по воді ходити?» – «Так, кажуть, що можна було, але ходили по ній тільки відчайдухи. Натягнуть на себе купу одежин та й ідуть за обрій по воді, а там колупають дірку, доки до рідкої води не доберуться, і рибу видобувають». – «Як видобувають?» – здивувався онук. «Ото вже чого не знаю, того не знаю, там незрозуміло, чи то мистецтво, чи то чаклунство, після війни багато знань втрачено». – «Діду, а звідки ж та орда взялася, на півночі ж, кажуть, тільки пустеля, посипана сіллю?» – «То вже після війни таке стало, а раніше там ординці жили, якесь буре та чорне багно з землі викопували та продавали на весь світ, а потім поступово вирішили, що за це їх весь світ шанувати мусить… Досить вже балачок, малий, йди бананів нарви, ввечері з салом підсмажимо, а я піду хрущів з ананасів позбираю…» – «Але не можна ж, діду, сьогодні день святої Грети! А що то за Грета, до речі, не знаєш?» – «Кажуть, що то була якась юродива, світом ходила з послідовниками, вимагала, щоб їй майбутнє віддали, та ніхто нічого, звісно, не віддав, і дуже вона страждала через це. І ще, онучку, ти оці ваші городські бунтарські жарти облиш, якщо кажуть, що не можна одежу зеленого кольору носити, то не можна, бо біду накличеш!» – «Діду, то ж забобони все! Як можна кольором біду накликати? Це ж просто для сміху!» – «Не знаю я, забобони чи ні, але історики кажуть, що достеменно відомо, що Третя світова почалась саме тому, що навколо стало забагато зеленого…»