Днями

ПУДЕЛЬ

Старенька бабуся приводить до ветеринара королівського пуделя. Пудель великий, але дуже худий. Дивиться на все, що рухається, з нездоровим гастрономічним інтересом. Явно голодний. Бабуся розповідає, ось, мовляв, собачка вже тиждень нічого не їсть… До миски підійде, понюхає, зітхне і відійде… Ветеринар починає оглядати собачку, всіляко промацувати і прослуховувати. Здоровий пес, тільки охляв. Що за диво? Подивився уважніше… і тут! «Бабусю, а ви собачку стригли?» – «Стригла, синку, стригла». – «Давно?» – «Якраз за день до того, як він їсти перестав». – «Бабусю, гумку треба було зняти!» Для тих, хто не знає: коли стрижуть собак, їм на морду одягають щільну гумку, щоб вони не кусалися. Як же, певно, бідний песик хотів їсти!

Якось

ГІТАРА

Відпочивали ми якось в археологічній експедиції. З нами там були двоє молодих людей, назвемо їх Мишко і Коля, які жили в одному наметі і нікого до себе не пускали на підселення, аргументуючи тим, що місця мало. Цим спільним проживанням вони накликали на себе чимало жартів. Одного разу ми, сидячи біля багаття, говоримо Мишкові (Коля вже був у наметі і, судячи зі звуків, які звідти долинали, спав): «Ти, Мишко, будь обережніший з Колею, а то він зіб’є тебе з гетероceкcульності у протилежний бік». На що Мишко відповідає: «Та не бійтесь, я, коли лягаю, між нами кладу гітару, так що, якщо що, одразу почую і зреагую…» Через деякий час всі розійшлися по наметах і в мертвій тиші почули з намету Мишка надривне “дзинь” гітари. Весь табір прокинувся від гомеричного реготу і вигуків: “Мишко, тримайся!”

Колись

ВАГІТНА

Всім відомо про “примхи” вагітних жінок. Що вони можуть відправити чоловіка о третій годині ночі взимку за кавуном або з’їсти кілограм зефіру, закушуючи його оселедцем. Але це все дурниці. Це може бути прологом, а історія така. Розповідає чоловік: «Приходжу з роботи додому, відкриваю двері, а там… Перше, що впало у вічі, – бардак. Причому бардак такий, що перша думка була – пограбували! Шукали заначки і все перерили! Речі з комірчини були рівномірно розкидані по всьому коридору. Банки та інструменти, що стояли на полиці над вхідними дверима, – все внизу. Друга думка – був обшук! Хто здав? Оце втрапив у халепу! На полиці в самому кінці захована РГД-5, вкрадена свого часу з армії, і пара десятків патронів 7,62… Але, почувши звичний шум на кухні, покликав дружину. І тут на тлі всього цього бардака виходить… Гітлер! Ні, в цьому Гітлері, звичайно, вгадувалася дружина, але…» Далі зі слів дружини: «Згадала знайомий з дитинства запах ізоляційної стрічки. І страшенно захотіла знову його відчути. Чоловіка не було вдома, і запитати, чи є в нас ізоляційна стрічка та де вона лежить, не було можливості. Ось я і вирішила сама її знайти. Згадала, що коли ламалася праска, чоловік лазив за інструментом на полицю, і подумала, що там має бути ця стрічка. Розгребла полицю, нічого не знайшла (крім боєприпасів, за що потім отримала “втик”). Полізла в комору – там багато чого є. Заодно вирішила, що пора там навести лад, тому все звідти витягла і акуратно розклала в коридорі. Поки витягала, згадала, що цвяхи і шурупи та інший дріб’язок лежать у дивані, тож стрічка, швидше за все, там. Відкривши диван і нарешті знайшовши заповітну чорну ізоляційну стрічку виробництва СРСР, яка так чудово пахне, побачила, що вже досить пізно і десь зараз чоловік прийде з роботи, тож треба приготувати щось на вечерю. Стрічку не випускала з рук, дихала на повні груди, насолоджуючись її ароматом, але готувати з цим мотком радості в руках складно, тож знайшла вихід: відірвала шматочок і приклеїла собі під ніс. Ну, а потім про нього просто забула…»