Якось

МЕДАЛЬ

Виявляється, коли Параджанов сидів на зоні, М.Антоніоні, Федеріко Фелліні і Тоніно Гуерра скинулися, зібрали 40 тисяч доларів (сума величезна на ті часи) і передали в Союзкіно з проханням поліпшити умови його перебування в таборі. Союзкіно відкинуло дар: “У нас всі  повинні сидіти в однакових умовах”. Проте Фелліні постійно відправляв Параджанову посилки з продуктами. Начальник зони став допитуватися: хто такий цей Федеріко?! Параджанов з серйозним виглядом відповів: «Це насправді Федір, мій рідний брат. Він ще жовтеням потрапив в Італію до нашої бабусі-революціонерки … І навіть прізвище її взяв – Фелліні, що італійською означає “незламний”…» А коли у Параджанова на зоні відібрали олівці і заборонили малювати, він видряпав профілі великих людей на кришках від кефіру, заливав смолою і робив такі “медалі Параджанова”. Один його виріб із профілем Пушкіна потрапив до Фелліні, і той зробив з нього срібну медаль, яка стала головною нагородою на кінофестивалі в Ріміні… Її отримали Мастроянні, Софі Лорен і Мілош Форман.

Колись

СКАРБ

Коли почалася Друга світова війна, великий Алан Тьюрінг вирішив убезпечити свої гроші від інфляції і, по можливості, вдало вкласти їх. З досвіду Першої світової він знав, що дорогоцінні метали можуть вирости в ціні. І на всі свої вільні гроші Тьюрінг купив два великих злитки срібла – майже 70 кг. Срібло доставили в Блетчлі поїздом і урочисто передали Алану. Тьюрінг вирішив закопати злитки в лісі. Як посіяному насінню, їм судилося дозрівати в землі, а потім дати багатий урожай. Банкам Алан не довіряв. Він взяв тачку, поклав у неї срібло і разом з приятелем вирушив у ліс, щоб зарити там свій скарб. І фінансове чуття не підвело Тьюрінга. До 1944 року срібло подорожчало на 80%. Підвела Тьюрінга пам’ять (або випадковий свідок) – він не зміг знайти закопаний скарб. Він шукав його в 1944, 1946 і 1952 роках. Навіть брав з собою армійський міношукач. Можливо, срібло до сих пір лежить в тому лісі.

І взагалі…

Черчилль, коли виголошував тости, говорив так: «Я вважаю за краще не бажати нікому ні здоров’я, ні багатства, бажати лише везіння! Адже більшість тих, хто був на «Титаніку», були і здоровими, і багатими. Але везучими виявилися далеко не всі з них». Можливо, ви знаєте, що керівник однієї великої компанії вижив в атаці 11 вересня в Нью Йорку, тому що повів свого сина перший раз у дитячий садок. Інший хлопець залишився живий, оскільки була його черга йти за пончиками. Одна жінка спізнилася, тому що її будильник не продзвенів вчасно. Хтось спізнився, застрягши в пробці на автостраді Нью-Джерсі. Хтось спізнився на автобус. Одна жінка пролила каву на блузку, і їй потрібен був час, щоб переодягнутися. У когось не заводилася машина, а хтось повернувся, щоб відповісти на телефонний дзвінок. У іншого дитина вередувала і не була готова вчасно. Хтось не міг зловити таксі. А що особливо мене вразило, це чоловік, який взув того ранку нові туфлі і, поки добирався до роботи, натер на нозі мозоль. Він зупинився в аптеці, щоб купити лейкопластир! Ось чому він зараз живий. Тепер, коли я застряю в пробці, не встигаю на ліфт, повертаюся, щоб відповісти на телефонний дзвінок, – коли трапляються всі ці дрібниці, які дратують мене, я думаю про себе, що це саме те місце, де Бог хоче, щоб я перебував у цей момент. Наступного разу, коли вам здається, що ранок йде не так, діти одягаються повільно, ви не можете знайти ключі від авто, стоїте на кожному світлофорі, не турбуйтеся і не виходьте з себе. Везіння вам!