Днями

ІНОМАРКА

Вечір. Напроти кафе стоїть іномарка з тонованими вікнами. Важливо: дорога під нахилом. Повз йде наряд з трьох ППСників. Одному машина здалася дивною. Пішов перевірити. Обійшов її навколо, став з багажника розглядати. Раптом несподівано машина почала повільно котитися – дорога ж під нахилом. Патрульний схопився за бампер. Машина і далі продовжує котитися. Одному, видно, її не втримати. Патрульний кличе двох своїх колег. Уже три міліціонери з усіх сил намагаються утримати автомобіль від мимовільного спуску. Тут відкриваються дверцята іномарки, виходить водій і каже: «Мужики, мені взагалі-то їхати потрібно!»

Якось

ЛІЦЕНЗІЯ

Стартував довгоочікуваний сезон осінньо-зимового полювання. Почали видавати ліцензії на відстріл дичини. Найближча мисливська інспекція розташована в сусідньому місті і працює тільки у будні по пів дня. Часу вирватися з роботи взагалі немає. Довелося попросити дружину. Кажу: кохана, поїдь, отримай, ось тобі всі документи, там тільки мисливствознавцю їх покажеш, і він випише ліцензію. Приїхала дружина туди, там черга, вона відстояла (природно, одна-єдина жінка серед бородатих мужиків у хакі) і підійшла до мисливствознавця, віддала документи. Той почав щось набивати на компі, щось записувати в зошит і раптом ставить цілком логічне запитання: “Вам ліцензію на кого?” Ну, ​​і дружина, не довго думаючи, відповіла: “На чоловіка!” Черга впала…

Колись

Середина 90-х років. Університет, біофак. Гуртожиток при ньому, знаєте, така десятиповерхова коробка, де живуть студенти, але, на відміну від інших гуртожитків, у багатьох кімнатах живе і плекається господарями безліч всякої звірини. Жаби в тераріумах поквакують, бурундуки горіхи гризуть, гримучі змії з вужами ніжаться, лабораторні білі щури тікають іноді з кліток і радісно схрещуються з підвальними сірими… Про кішок-собак взагалі мовчу. Повний набір, словом. На заняттях всім час від часу доводиться для науки жаб-щурів препарувати, але домашні улюбленці – виключно для душі! Взимку о п’ятій ранку можна було прокинутися (і здригнутися всім тілом!) від брязкоту і гуркоту на порожній загальній кухні, а якщо вийти – можна було застати хлопців, які енергійно витрушують газові плитки і ляскають азартно по стінах. Тарганів вранці відловлювали. Щоб скорпіонів годувати, які у них в акваріумі жили… Але була ще така історія. Сиділа якось у тих стінах чоловіча компанія, підігріта пивом (а може, і чимось міцнішим), і зайшла бесіда про національні кухні народів світу. Корейці, мовляв, собак їдять… а хто котика пробував? Надихнулися цією екзотичною думкою, добре, що випивка ще була. І тут, на свою біду, прогулювався довгим коридором безпритульний вгодований кіт. Як виявилося потім, улюблений кіт комендантки гуртожитку. Його зловили і (може, хто Булгакова згадав) спробували задушити, за цим заняттям і застала всю компанію комендантка. Відібрала кота, вилила на бузувірів цебер мату і не полінувалася накатати скаргу в деканат. Налаштувавши всіх тамтешніх відповідним чином. Викликали всіх учасників акції в деканат і зажадали пояснювальні. Ну, ті й написали: “Був голодний. Хотів їсти. Вирішив з’їсти кота…” Заступник декана перечитав пояснювальні і презирливим тоном сказав приблизно таке: “Я все розумію. Але ви!!! Майбутні фахівці з вищою освітою! Довчилися в стінах університету до четвертого курсу! Як вам не соромно! Невже вас так ніхто тут і не навчив, як потрібно гуманно умертвити тварину?!»