Днями

РОЗІГРАШ

Один мій знайомий, Сергій П., був великим жартівником. Дуже любив пожартувати, з приводу і без. І одного разу дожартувався. Якось повертається він з відрядження на день раніше і трохи підпитку. Тобто в гарному настрої. І вирішив пожартувати над дружиною. Почав сильно грюкати в двері, одночасно дзвонити і кричати: «Впусти швидше, Галю!» Перелякана дружина в накинутому на плечі халаті відчинила двері: «Що сталось?» А Сергій з перекошеним обличчям залітає в передпокій, зачиняє двері, підпирає їх плечем, вдає, що насилу їх утримує, і хрипить: «За мною женуться, хочуть пограбувати!» Дружина теж навалюється на двері і верещить: «Господи, та що ж це, хто ж це?» А Сергій пихтить, шарпає двері туди-сюди, створюючи враження, ніби хтось пробує несанкціоновано проникнути в їхню квартиру, і хрипить, мовби з останніх сил: «А я звідки знаю? Ох, не втримаю, зараз увірвуться, сволочі, повбивають нас, до дідькової мами! І допомогти нам нема кому…» – «Є, є кому! – з полегшенням каже дружина. І кричить: – Петре, йди швидше сюди, допоможи нам!» І подружжю на допомогу з глибини квартири вибіг в одних трусах їхній сусід Петро Іванович…

Якось

ВІКНО

Як сказав один скрипаль, «весь цей гіркий катаклізм, який я тут спостерігаю», нагадав мені випадок з радянської психіатрії. Було все так. Одного разу в психлікарню наряд міліції привіз літнього пана. Причиною послужило те, що дідусь регулярно викликав міліціонерів, тому що хлопчаки з двору били вікна в його квартирі. Ну, і де ж тут психічне відхилення, запитаєте ви. А все дуже просто. Жив дідусь на 15-му поверсі. Але вікна билися, і як тільки він вставляв нові, їх розбивали знову. Дідуся в психіатричній лікарні почали обстежувати, проводити тести і бесіди. І нічого. Повністю здоровий чоловік, крім цієї нав’язливої ​​ідеї. І вирішили його залишити на деякий час. Поспостерігати. Однак в подальшому з’ясувалося ось що. Над дідусем, на 16-му поверсі, жила жінка-шизофренічка, яка регулярно лікувалася в тій самій психлікарні. У жінки було параноїдне марення. Так от, вона вирішила, що дідусь, який живе знизу, направляє в квартиру лазерні промені, які повільно її вбивають. Через це вона періодично виходила на балкон і, прив’язавши до довгої білизняної мотузки маленьку гирьку, шляхом здійснення механічних коливань (маятника) розбивала шибки в квартирі сусіда знизу (нашого дідуся).

Колись

ПОМЕЛ

У далекому 2010 році ми з другом вирішили зайнятися бізнесом – поставками продовольчого зерна на борошномельні підприємства. За фактом роботи спершу треба передавати на той чи інший завод зразок помелу зерна, тобто борошна (це преамбула). Передавати тоді ще можна було через провідника поїзда за певну плату. Ось. Тепер амбула. Мій друг зібрав зразки помелу зерна (тобто борошно) у два пакети і вирушив на вокзал до найближчого потяга (одержувачі зустрінуть, за домовленістю). Але затримався по дорозі до вокзалу і, вискочивши на перон, бігом біжить (щоб встигнути) з пакетами до провідника… А тут – доблесні працівники правоохоронних органів… Що вони бачать? Пероном біжить хтось з білим порошком в немислимій кількості – два пакети по 2 кілограми! І зовсім не ховається! Ловлять його і на вигуки “Поїзд йде, пустіть!” реагують відповідно: пред’явіть документи, що несете і т.п. Товариш, зрозумівши, що сьогодні передати зразки, можливо, вже й не вдасться, починає на них кричати і пхати пакети під ніс. Пощастило, що оторопілі менти не виявилися дебілами: спробувавши борошно на смак, відпустили. Товариш все-таки встиг передати пакети, а менти довго і багатозначно стежили очима за його пересуванням…