Днями

КІТ

Степан Степанович – звичайний породистий сірий кіт. Але який у нього інтелект! Так от, їсть ця ходяча шапка-вушанка тільки «Віскас» і рибу. Коли приносиш додому рибу, він зустрічає тебе біля дверей, треться об ноги, мурчить і всіляко виявляє свою повагу, аби рибу якнайшвидше дали. А рибу, зрозуміло, перед тим, як дати котові, намагаємося помити – про всяк. Поки миємо, кіт сидить поруч і не відриває від процесу очей. І ось одного разу кіт згрішив: варто було мені відволіктися, як він спер немиту рибу і спробував з’їсти, але я вчасно спохватився, відібрав рибу і тріснув кота ганчіркою. Кіт, зрозуміло ж, образився і заліз під ліжко. До ранку я його не чув, а ось вранці заходжу на кухню і прозріваю: у кота поруч стоять дві миски (в одній весь час насипаний «Віскас», а в іншій вода), і він лапою виловлює з миски «Віскас», кидає його в воду і тільки потім тягне до рота! Ганчірку я відразу викинув, а до кота почав ставитися з повагою.

Якось

ЦИГАНКА

Якось на вулиці до мене підходить циганка: «Ой, а давай я тобі поворожу, все про тебе, золотий мій, знаю, бачу, перша любов у тебе нещаслива була». Про себе думаю: «А у кого вона щаслива була?» Кажу: «Стоп, стоп, давай завтра о 14:00 я тобі дам 10 тисяч гривень, тільки рівно о другій годині ти до мене підійди». Циганка, остовпівши: «А де ти завтра о другій будеш?» Я, простягаючи долоню: «А ти подивися по руці».

Колись

ЗАПЛІДНЕННЯ

Знайомий розповів.

– Давно це було… Навчався я в медінституті. Наш комсорг, Вася, завбільшки був сім на вісім, косий сажень у плечах і зріст більше двох метрів. Словом, здоровенний такий. Якось випили ми з ним пива чимало, якраз перед парою з біології. На нетвердих ногах прийшли на заняття. Тема – запліднення. Викладачка не помічає нашого стану – сидимо тихо, нікого не чіпаємо. І без задньої думки викликає Васю – давай, мовляв, відповідай за темою. Вася піднявся на весь свій двометровий зріст, опустив очі, ніяково торкнувся величезним кулаком до парти і голосом винуватого підлітка, трохи розтягуючи слова, сказав: «Я сьогодні до запліднення не готовий…» Всі, включно з викладачкою, сповзли під парти хвилин на п’ять.

І взагалі…

Виявляється, одомашнити вовка наші предки намагалися кілька разів. Археологи постійно відкопують останки стародавніх собак, і за їх ДНК нібито проглядається, що перші спроби подружитися з вовками були понад 40 тисяч років тому. Потім на тисячоліття ця дружба зів’яла і відродилася знову близько 8 тисяч років тому. Зрозуміло, що ніхто точно не знає, але існує думка, що друга спроба відбулася завдяки успіхам азіатів у прирученні тамтешніх вовків, і звідти пішли дві гілки собаківництва – європейська та азіатська. Але то все чутки. Найцікавіше, що якщо порівняти ДНК собак і вовків, то виявляється (як стверджує професор Бриджитт Он Хольдт з Прінстонського університету), що у собак є генетичне порушення, викликане делецією ділянки, на якій розміщені близько 26 генів і яка розташована на довгому плечі 7-ї хромосоми (який я освічений тепер!). Так от, таке ж генетичне порушення трапляється і у людей (з частотою приблизно 1 на 20 000 новонароджених), і це викликає синдром Вільямса. Хворі люди з цим синдромом при значному зниженні інтелекту мають дуже специфічну особливість: вони надзвичайно добродушні, привітні, вирізняються послухом, емоційністю, прагненням до спілкування, довірливістю. Тобто, по суті, люди дали притулок особині або парі вовків з генетичними порушеннями, і звідти пішла наша дружба з братами нашими меншими.