Днями

ЛАМПОЧКА

Міняю лампочку. Нова перевірена лампочка не горить, отже, справа в патроні. Розглядаю – притулився контакт на дні. Думаю, зараз відтисну його пальцем. Ну, я ж досвідчений, вимкнув світло на вимикачі, перевірив – фази немає. Спокійно беру за контакт. У цей момент зі словами “Тобі ж темно” дружина клацає вимикачем. Ну, дякую…

Якось

ЖЕРТИ

Передноворічний розпродаж. Величезний торговий центр нагадував Вавилонську вежу – у той самий злощасний день, коли люди почали вагатися, чи будувати її, і кинулися наввипередки її розбирати. Так і бачу, як вони шалено шльопали сандалями, ковзаючи на поворотах, відчайдушно галасували, зіштовхувалися плетеними кошиками і тачками і лякали один одного виразами пик, щоб встигнути першими зірвати зі стін пузаті золоті ієрогліфи, виколупати камінчики, змести цегляні штабелі і потягти на кремезних спинах кедрові балки. Такий час у торгових центрах є прекрасною прелюдією до тихого сімейного свята. Світла радість послати під три чорти все людство. Милуватися, як мовчки плавляться свічки під пухнастою ялинкою. Увечері 16.12.2016 у натовпі в торговому центрі стояв хлопчик. Його мама уважно вибирала косметику. Він тягнув її за рукав і нив: «Мааамо! Ну, мааааамо!» Намагався дозувати, витримував драматичні паузи. Але все одно навіть за пару хвилин це добряче виносило мозок. А вона підкреслено ніяк не реагувала. Схоже, предмет його захцянок був добре відомий їм обом. Навряд чи туалет – це справа серйозна, відразу на вихід. Значить, іграшку канючить, здогадався я. Всі аргументи давно вичерпані, залишилося це «Маааамо!» Але ж ні. Малий раптом зрозумів, що став шумовим фоном. І підірвав формат. Виявилося, що він канючив зовсім не іграшку. Сказав коротко і рішуче, майже басом: «Мамо! Я взагалі-то жерти хочу». Відразу подіяло! Неголосно сказав, а всі обернулися. І мама повернулася вражена. «Це що таке?! Жерти – погане слово! Дуже погане! Та ще й на людях! Ну, як тобі не соромно?! Треба говорити – «їсти хочу». Або – «їсти». Спокійно і ввічливо». У хлопчика від обурення аж очі заблищали. У такі хвилини до нас вперше приходить справжнє красномовство. І прокидаються справжні мужики. “Мамо! Я їсти хотів у взуттєвому! Їсти – там, де сумки! А там, де сукні, я вже дуже зголоднів. І ось тепер я просто хочу жерти!»

Колись

КОСТЮМ

Один знайомий інженер-електронник, Іцик (Іссак), уродженець Ізраїлю, десь у 80-х працював на «Моторолі» в Америці. «Моторола» тоді була на висоті. Інженерний склад був ще переважно “білий”. Але якимось чином там опинився і афроамериканець Джо, відразу після закінчення університету. Джо народився в Африці, десь у Нігерії, і якось умудрився потрапити вчитися в американський університет. Чи варто говорити, що у Джо не було копійки за душею? До студентського життя він ще сяк-так пристосувався, але на солідній фірмі треба “тримати фасон.” Іцик – людина дуже душевна. Зустрівши Джо у його перший робочий день і перейнявшись його проблемою, він йому позичив кількасот доларів “на підйом.” Це дозволило Джо купити нормальний костюм для роботи. Надалі з перших зарплат Джо повернув борг. Але він дуже перейнявся тим, що незнайомий білий чоловік був готовий ось так просто йому допомогти. Тим більше, що “білі” до нього ставилися дуже прохолодно. Джо з Іциком подружилися. Ще Іцик любить бігати. Йому дуже подобалося бігати мальовничими міськими парками. Він запросив і Джо. Той зам’явся і сказав, що може спробувати, але буде бігати тільки разом з ним. Сам він бігати боїться. Іцик не зрозумів і поцікавився, чому. “Розумієш, – сказав Джо, – якщо в Америці біжить біла людина, то вона займається спортом. А якщо біжить афроамериканець, то він щось вкрав».