Днями

ЛІФТ

Наталя – струнка блондинка, дуже тендітна, можна й талію зламати, якщо добре обійняти… Є у Наталі машина – «Сузукі Свіфт», і вона свою машину дуже любить. Живе дівчина на 12-му поверсі. Щоранку вона виходить з під’їзду з п’ятилітровою пляшкою води і йде до машини, а під вечір тягне п’ятилітрову пляшку додому… Ви думаєте, що Наталя ввечері несе порожню пляшку? Ні, пляшка повна! І так кожного дня! Дівчина зранку виходить з п’ятилітровою пляшкою води і під вечір заходить в під’їзд з тією ж пляшкою. Сусіди-автолюбителі давно косо поглядають на неї. Всім цікаво, для чого вона носить цю воду. Розговорився я з нею, познайомилися. Все виявилося значно простіше і геніальніше, ніж можна було подумати. Наталя дуже худенька, і важить вона лише 47 кілограмів. Вантажний ліфт її не возить! Ліфт розрахований мінімум на 50 кіло ваги, через це Наталі кожного дня доводиться тягати з собою п’ятилітрову пляшку з водою. А в нашому будинку працює тільки вантажний ліфт!

Якось

ВОРОЖКА

Приятель розповів. У неділю чекаю знайому біля вокзалу. П’ю пиво, нікого не чіпаю. Поруч стоїть дівчинка, курить, періодично вдивляючись у натовп. Струнка така, як билиночка, симпатична, з величезними очима. І тут з-за кіоску виходять дві циганки. І просто до нас. Проходять повз мене і підвалюють до тієї дівчинки. Оцінивши, що двох “атакуючих” на такий “об’єкт” забагато, одна циганка відходить вбік, друга ж починає процес “одурманення”…

Циганка: Дівчино, можна тебе про щось запитати?

Дівчинка: Відчепись.

Циганка: Золота моя, дай поворожу, всю правду скажу. Горе в тебе бачу.

Дівчинка: Відійди, кажу …

І так хвилини три-чотири. Раптом дівчинка, вдивляючись у натовп, оживлюється і повертається до надокучливої циганки:

Дівчинка: Слухай, діамантова, хочеш, я тобі поворожу?

Циганка: ???

Дівчинка: Отже, так. Хворіти будеш. Погано тобі буде. Бачити будеш погано. Голова болітиме… І все це тобі за обман і підлість твою буде!

Циганка: Та що ти таке кажеш! Це у тебе горе!

Дівчинка: Так, тут ти права. Є у мене одне горе.

Циганка: Ну, ось бачиш!

І тут на авансцені з’являється ще один персонаж. Здоровий такий молодик. З тієї породи, яких “у селах бики лякаються”. Миттєво оцінивши ситуацію, він перекидає навіть на вигляд важезну сумку з правої руки у ліву і з ходу заціджує кулаком циганці в табло. Циганка відривається від землі, здійснює нетривалий політ і, зачепивши на своєму шляху двох мужиків з пивом, “приземляється” на купу якогось привокзального лайна. І затихає там. Пауза. Дівчинка повертається до хлопця і посміхається: «Ти досі їх так не любиш, горе моє?»

Колись

ВОГОНЬ

Студентські роки згадалися. П’ятниця. Йде філософія. Остання пара. Ми на “гальорці” в передчутті майбутньої гулянки (на те і п’ятниця). Лектор, підсліпуватий мужик у віці, щось оповідає про Ніцше, про Заратустру, про прихильників вогню. Мій друг, борючись з похміллям, раптом бубонить під ніс: “Зараз буде тобі культ вогню в Ірані”. Витягує з сумки одеколон, виливає на парту, підпалює і ставить питання лектору: “А чи правда, що якщо говорити про вогонь і згадувати ім’я Заратустри всує, то вогонь може спалахнути просто тут і зараз?” Лектор цілком серйозно відповідає йому: “Так. Є така легенда, але наукою це не доведено”, піднімає очі на мого друга і торопіє, зауважуючи ледь помітні язики полум’я на парті, які мій друг нібито не помічає. (Відомо, що одеколон горить ледь видимим полум’ям). Треба сказати, що закінчення лекції для нас пройшло дуже весело, а от викладач якось знітився, постійно крутив головою, протирав очі і окуляри та якось розгублено озирався навіть після того, як ми вийшли з аудиторії.