Днями

БРЮНЕТКА

Стою у вагоні метро, навпроти дверей. На зупинці заходить дівчина-блондинка. В очах безтурботність, на каблучках – загалом, дуже мила. Стає біля мене, витягує плеєр, і звідти так оглушливо починає рубати «Nightwish». Ну, думаю, у кожного свої смаки. Далі вона бере книгу японської поезії, причому в оригіналі, і починає спокійно читати. Моє обличчя трохи витягнулося. Нарешті її читання перериває дзвінок мобільного. Вона каже у слухавку: «Так… Угу… Словом, так: блок живлення кріпиться в самому верху на задній частині системного блока чотирма болтами, від нього відходить провід живлення… Як це куди? До материнської плати, жорсткого диска, дисковода… Угу… Чому ти надумав сам збирати комп, якщо нічого в цьому не тямиш?!» Вимикає телефон, зауважує мій оторопілий погляд і, мило посміхаючись, говорить: «Спокійно, я фарбована».

Якось

ВИПРОБУВАННЯ

У мого друга Колі «проблемка». Він любить швидкість. Ну, як любить… Їздить на «Формулу-1». Вболівати. Подивитися. Вдихнути цю атмосферу. Каже, голову зносить від запахів гуми, гарячого покриття, вихлопних газів і дикого реву моторів. Ну, адреналін потужний. Іноді ганяє сам. А тому є у нього улюблений спорт-кар з Японії. Їхав він раз з дівчиною на озеро. І вирішили дати газу. Дорога дозволяла. Але там даішники з радаром завжди стоять. Під’їжджає. Зупиняється, поговорили. Нормальні хлопці. Він прямо і каже: «Хлопці, така-от справа, хочу вичавити максимум, а тут обмежувач на спідометрі. Як бути?» Вони кажуть: «Ну, їдь, розвертайся, а ми заміряємо». Все чесно. Без штрафів. Він каже: «Так ліньки розвертатися… Ми зараз покупаємось, а на зворотному шляху я нагору піднімуся, фарами вам поморгаю і стартону». Домовилися. Минуло дві години. Їде Коля назад. Піднявся, бачить – стоять далеко. Він фарами просигналив, як домовлялися, і втиснув педаль у підлогу. Пролетів повз даішників, акуратно пригальмував (можете уявити, скільки він ще проїхав, якщо акуратно?) І спокійно, включивши задню, під’їжджає до них і з посмішкою питає: «Скільки?…» І посмішка повільно сповзає з лиця. Тому що…. Правильно! Тому що патруль змінився. І на нього дивляться двоє оторопілих поліцейських. Думаю, картина нагадувала фрагмент із фільму «Таксі» – там, де у героїв кашкети здуло. Та й Коля у їхніх очах виглядав ідіотом, бо ще й дав назад і спитав, скільки. Пощастило. Зв’язалися з попереднім нарядом, ті підтвердили, що був договір. Патрульні потім разом з Миколою ржали, що такого нахабства вони ще не бачили – стати на пагорбі, посигналити і, розігнавшись до непристойності, просвистіти повз, а потім повернутися з простим питанням. Але найбільше поліцейських розвеселило обличчя Колі. Таку різку зміну емоцій нечасто побачиш. P.S. Швидкість наміряли 235 км/год.

Колись

НІЧИЯ

Одного разу Михайло Таль вечеряв з друзями у знаменитому тоді сочинському готелі “Перлина”. Екс-чемпіона світу впізнали багато відвідувачів. Підійшов офіціант і простягнув Талю пляшку дорогого марочного коньяку, пояснивши, що це подарунок від групи його вірменських шанувальників, що відпочивають за сусіднім столиком. Таль попросив переслати їм від його імені дві пляшки такого ж коньяку і… за кілька хвилин отримав у відповідь чотири пляшки. Гросмейстер на секунду замислився, потім взяв одну з надісланих пляшок, витяг кулькову ручку і розмашисто написав на етикетці: “Згоден на нічию. М.Таль”. І відіслав коньяк з офіціантом.