Якось

ЦВИНТАР

Знайомий розповів. Далі з його слів. Так уже склалося, що випало мені бути трішки євреєм. Чому трішки? Бо мама українка. Так що я ніби й не зовсім єврей, а шабесгой. Але це не завадило мені у 17-річному віці влитися в оплот світового сіонізму за межами держави Ізраїль у вигляді організації «Сохнут». Одним із їх завдань була агітація молоді до переселення на історичну батьківщину. Варіантом досягнення мети були молодіжні табори. Досить цікавий захід, як виявилося. Вивозили натовп студентів (чоловік 150) за місто в пансіонат тижнів на два і влаштовували велику програму. Цікаве проведення часу і в міру освічені єврейські дітки з хороших сімей, помножені на алкоголь і відносну свободу, давали на виході купу позитиву, драйву і нових знайомств. Там я здружився з людьми, які і до цього дня залишаються моїми найближчими друзями. Багато з них таки поїхали на землю обітовану, але це і було метою наших агітаторів. Але мова зараз про інше. Отже, рік приблизно 2001. Нашій згуртованій компанії в середньому років по 20. І тепер 19 квітня телефонує мій друг Беня і каже, мовляв, так і так, завтра скінхедівське свято – день народження того самого пана, який нам, кучерявим, свого часу добряче насолив. І на честь цієї події у скінхедів є погана традиція – влаштовувати погроми на єврейському кладовищі. А оскільки ми молодь свідома, та й у багатьох там бабусі-дідусі поховані, було прийняте рішення вночі поїхати патрулювати цвинтарі. Щоб запобігти погромам, так би мовити. Сіло нас четверо в мої «Жигулі», і поїхали ми годині об 11-й на цвинтар. Прийшли, відрекомендувалися на кладовищі місцевому начальству (який був батьком однієї дівчини з нашої компанії) і в числі двадцяти таких же активістів розпочали патрулювання. Було наказано патрулювати територію всередині, а навколо кладовища міліція два кільця оточення зробила. Не буду розповідати про нічну прогулянку кладовищем і вивчення надгробків, тут нічого особливо цікавого. Але один наш друг, Валера, почуваючи себе не дуже комфортно, в процесі патрулювання трохи хильнув. Не сильно, швидше для хоробрості. Чи довго ми патрулювали, чи ні, але годині о 3-й ночі була дана команда відбій, ми сіли в машину і вирушили в бік дому. Тільки від’їхали – зупиняє міліція з першого оточення: «Стій, хто такі, чого тут ночами їздите?» Ми їм пояснюємо, так, мовляв, і так, ми свідома молодь, кладовище стерегли. Ясно, кажуть, ну, тоді їдьте. Метрів через 300 ще раз зупинилися – розмова та сама. Їдемо далі. Розігнався, місто порожнє, і спиняють мене втретє. На під’їзді до будинку – звичайний наряд ДПС. Ну, чого, говорить, гониш, куди поспішаєш? І я на автоматі починаю їм про цвинтар втирати. В очах нерозуміння і відразу логічне запитання: а що ж ти на тому єврейському кладовищі вночі робив з чотирма здоровилами з вираженою семітською зовнішністю? І ось тут і прозвучала фраза, заради якої все і писалося. Підпилий Валерка відкрив очі, подивився на співробітника і чітко пояснив: «Ми переїжджаємо».

Колись

РОЛЕКС

Нещодавно натрапив на цікавий факт. Під час Другої світової війни у ​​багатьох збитих англійських льотчиків, які потрапили в полон, фашисти конфіскували наручні годинники на потреби німецької армії. Без наручних годинників англійцям було в полоні важко – ні час для чаю дізнатися, ні втечу організувати. Тому вони почали замовляти й отримувати годинники поштою у фірми “Ролекс” у Швейцарії. Найцікавіше в цій історії не те, що листи з концтабору доходили до Швейцарії і посилки з “Ролекс” надсилалися і були вручені адресатам, а найцікавіше те, що фірма “Ролекс” надсилала годинники полоненим англійцям практично безкоштовно, тільки за обіцянку заплатити після війни.