Днями

УЗБЕКИСТАН

Зібралася знайома летіти з сім’єю до родичів в Узбекистан. Далі з її слів. Сидимо в залі очікування. Народу багато, але всі чимось зайняті, і загалом досить тихо. Малому (3 рочки) на місці не сидиться, і він бігає туди-сюди. Раптом спотикається, і його підхоплює добродушний на вигляд дідусь. Зав’язується розмова: «Ти що? Так собі й чоло розіб’єш! Як тебе звати?» – «Сашко». – «На літак чекаєш?» – «Ага». – «А куди будеш летіти?» – «До бабусі!» – «А в яку країну?» І малий, набравши повні груди повітря, видає на весь зал: «У Узкійп… здан!» Далі все, як в тумані. Під невпинний сміх тягнемо з чоловіком дитину в інший кінець залу очікування. Обоє червоні, як раки.

Якось

ПРОФЕСІОНАЛ

У Штатах, якщо їздиш з правами, виданими в іншій країні, треба через певний час (приблизно раз на рік) їх підтверджувати. Це і мав намір зробити один мій знайомий. І ось сідає він в машину до інструктора. Коробка, природно, автомат. Подивився він на неї, подумав і питає: «А механіка є?» Інструктор, відірвавшись від своїх папірців, дивиться на нього з подивом і питає: «Ви що, професіонал?»

Колись

СПЕЦНАЗ

Історія про друга Іллю. Він свого часу мріяв про спецназ ГРУ, мрія збулася. Служив в Бердянську, зараз там частину начебто вже розформували. Розповідаю з чужих слів, як сам зрозумів, тому прошу вибачити, якщо спотворив якісь спецназівські терміни або наплутав щось. Отже, прийшла пора показувати новоспеченим бійцям спецназу ГРУ, що їх натаскували недарма. Їм було поставлене ​​навчальне завдання – організувати засідку на колону, що складається з вантажівки і машини супроводу, які рухалися по дорозі. В автомобілі супроводу якраз і сиділи екзаменатори. Бійці влаштували засідку на пустинній ділянці траси, приготувалися до зустрічі «гостей». І ось машини вже наближаються, ще трохи, і пора вступати в бій. Але треба ж було, аби так сталося, що на порожній дорозі між вантажівкою і джипом нахабно встряли «Жигулі» з якимось пенсіонером за кермом. Керівник групи вилаявся, але робити було нічого – не скасовувати ж засідку через якийсь «Жигулі». Засада на зразок такого собі трах-бабах: вантажівка навчально підривається на вибухівці, далі всю кавалькаду обробляють сильним вогнем з усього, що може стріляти. Палили холостими, а ті мали, на відміну від справжніх, ще й велику гучність, та й диму порохового давали немало. За одну мить мирна ділянка траси перетворилась на справжнє пекло. Після того, як було навчально знищено все, що могло навіть теоретично стріляти у відповідь, в дію вступила окрема група – наскільки я зрозумів з розповіді Іллі, це була «група для дострілу». В її функції входило добивання поранених і уцілілих, а також вилучення документів. Вийшли, виконали завдання – зрозуміло, навчально. І тут згадали про того нещасного водія «Жигулів», який на момент нападу також зупинився між вантажівкою і джипом. Вся розправа відбувалася на його очах. Він спостерігав за ліквідацією військових людьми в максхалатах широкими очима, перебуваючи в ступорі. Вирішили підійти до нього, подивитися, як він там, заспокоїти і пояснити, що тут йдуть навчання. Не вдалося. Як тільки пенсіонер помітив, що група чистильників закінчила добивати й обшукувати і попрямувала в бік його автомобіля, він натиснув на газ до упору. Його «Жигулі» миттєво вирулили з-за вантажівки і буквально за лічені секунди зникнули за горизонтом. Цікаво, що подумав собі цей чоловік і що потім розповідав своїм знайомим за чаркою горілки? До речі, група іспит не склала. Дідок виявився спритнішим.