Днями

ШВИДКА

Знайомий розповів: «Працюю один, без санітара. Повертаємося з виклику на станцію, і раптом оживає рація – перевезення носилкового хворого (бабуся з переломом стегна) в лікарню. Дається адреса – вулиця, будинок, квартира 60 (це важливо). Не перший день працюючи на швидкій, прикидаю локалізацію будинку і розумію, що це класична п’ятиповерхова хрущовка, і, незалежно від кількості квартир на сходовій площадці, кв. №60 розміщена на п’ятому поверсі без ліфта. Іронічно цікавлюся по рації, як я ту бабусю дотрагаю на носилках один з п’ятого поверху, на що отримую дружню пораду якогось жартівника: а ти їй два куби морфіну у вену дай – і вона до машини сама долетить… Інший жартівник з рації передбачає, що від двох кубів вона і до лікарні долетить… Третій резонно зауважує, що від незвички після двох кубів вона, не долетівши до травматології, легко залетить у лікарняний морг… Цю пустопорожню балаканину в ефірі перериває гучний бас лікаря-реаніматолога: «Та заткніться ви нарешті! Я тут “ножове” везу, то у пораненого від реготу знову кровотеча почалася!»

Якось

САНТЕХНІК

Є у мене один друг: дві вищі освіти, окулярчики носить, «Що? Де? Коли?» – улюблена передача, вдома метрів сім розумних книжок, якщо їх в ряд викласти, лоб чухає, до речі, а не потилицю, коли думає. Ну, ви зрозуміли – розум аж випирає, але він не видає себе – працює сантехніком. Свого часу так повернулося життя, а зараз міняти щось уже пізно. Та й сам на себе працює, так що не особливо і скаржиться. Хоч і розумний він дуже, але професія свій відбиток наклала – любить випити. Так що вранці іноді має вигляд сантехніка справжнього, а не «китайської підробки», коли працює на тверезо. Так от, приходить він якось за викликом кран полагодити чи поломку якусь усунути, подробиць я не випитував. У квартирі мама з дорослою донькою. З їхнього спілкування зрозумів, що обидві пов’язані з наукою. Донька за столом на кухні з книжками готується до доповіді і постійно радиться з мамою. А мама, видно, з тих «недолюблених». Все намагається вчити доньку життя, і поради у неї – не поради, а моралізаторство якесь. А донька все це терпить, тільки «Так, мамо» і «Добре, мамо» відповідає. І ось у якийсь момент мама видає: «Може, тобі взагалі від цього відмовитися? Хочеш і себе, і мене зганьбити? Там же сам професор Ліановський буде! Може, наука – це не твоє?» Донька мовчить, але крізь це мовчання відчувається, що якби не було чужої людини в хаті, то розревілася б. У цей момент повертається до них сантехнік. Обличчя опухле після вчорашнього, тижнева щетина – цього разу він був «справжнім» сантехніком. І відбувається у нього з мамою такий діалог: «Ліановський – це не Борис Михайлович?» – «Він, а що?» – «А от, як на мене, то той, хто не вважає, що саме робота Паулі допомогла просунути теорію Гейзенберга, не те що поваги не заслуговує, його можна цілком спокійно назвати мудаком!.. З вас двісті гривень, до речі». Проводжали його мовчки. А з сусідом своїм, Борисом Михайловичем, мій друг і випиває при нагоді. І так само сперечаються вони кожного разу на свої наукові теми.

Колись

ДЕТЕКТИВ

Моя тітка і двоюрідна сестра в далекі, ще перебудовні часи якось у неділю ввімкнули телевізор і побачили, що йде американський фільм, у якому всі обговорюють, хто вбив якогось Ченнінга. Вони подумали, що це якийсь детективчик, так що треба сісти і подивитися, в чому там справа. Тут фільм несподівано швидко закінчився, а вбивцю Ченнінга так і не знайшли. Тітка з сестрою здивувалися, але подумали, що, може, фільм двосерійний і закінчення можна буде додивитися завтра. Фільм називався “Санта-Барбара”.