Днями

САДОК

У нас в садку влітку, коли формують збірні групи, трапилась така історія. Першого дня у виховательки діти з трьох груп. Є свої, але більшість чужих. Увечері всіх розібрали, один хлопчик залишається. Сидить, грається в пісочниці. Вихователька на веранді. Починає хвилюватися. «За тобою хто повинен прийти?» – «Тато!» Ну, тато то тато, сидять далі. Тата немає. А садок вже порожній, тільки охоронець залишився. Вихователька пішла, взяла списки, де зазначені телефони батьків. Запитує дитину: «Тебе як звати?» – «Петро Дмитрів!» Вона всі списки перечитала. Немає такої дитини в списках, хоч ти трісни! І що робити? Було би ясно, чия дитина, забрала б додому, і все. А тут? А цей собі сидить, грається, ніби все нормально. Зазвичай, якщо дитину довго не забирають, у неї починається істерика, а вихователька її втішає. А тут все навпаки. Дитині хоч би що, а вихователька вже місця собі не знаходить. «Ну і де твій тато!» – «На роботі». – «І коли він за тобою прийде?» – «Він не прийде». – «Чому???» – «Він футбол дивиться. Він, коли футбол дивиться, краще його не чіпати». – «Він що, на роботі футбол дивиться?» – «Ну, так, на роботі». – «Це що за така робота, що там футбол дивляться?» – «Він працює охоронцем». – «Де?» – «В дитячому садку». – «В якому??» – «Ну, тут… У цьому садку. У нашому. Він сказав: “Зникни з очей, і щоб до кінця футболу я тебе не бачив!” От я і сиджу. А ви чому не йдете? Вас, напевно, теж до кінця футболу з дому вигнали?..»

Якось

ХВІСТ

Одна моя знайома довго працювала з макаками. Коли мавпочок виводять між люди, їм надягають памперси, щоб якогось казусу не сталося. У звичайних дитячих памперсах вирізається дірка для хвоста, щоб не сковувались рухи цієї важливої ​​частини тіла. За кілька років роботи процес одягання макаки в памперс відпрацьований до автоматизму. Але ось у знайомої настав щасливий день, коли у неї самої народилася перша дитина. Вона заходить в дитячу кімнату у пологовому будинку, де медсестра навчає молодих мам, як одягати дітям памперси. Ковзнувши поглядом професіонала по початківцях, знайома сміливо попрямувала до столика для переодягання, розгорнула памперс і, не знайшовши поруч звичного інструмента, голосно запитала у медсестри: «А де у вас тут ножиці?» – «Навіщо вам вони?» – здивувалася медсестра. «Як навіщо, дірку для хвоста вирізати». – «Але у вашої дитини немає хвоста!» – з жахом мовила медсестра. «Як немає?!» – з не меншим жахом скрикнула знайома. У дитячій повисла тиша, а наступної хвилини знайома з подумала: «Все, вийду з декрету – зміню роботу, якщо просто зараз не переведуть в психіатричну лікарню».

І взагалі…

Фрідріх II, прусський король, який жив у вісімнадцятому столітті, вважав себе освіченим монархом. Одного разу він вирішив проінспектувати столичну в’язницю і в супроводі слуг вирушив оглядати камери з ув’язненими. В’язні один за одним падали на коліна перед королем, розказували свої історії і, зрозуміло, запевняли у повній своїй невинності. Тільки один ув’язнений ні на що не скаржився і не протестував. Це зацікавило короля, і він промовив до нього: «Гей, ти!» Ув’язнений підняв голову: «Так, ваша величносте». – «А як ти опинився за ґратами?» – «Засуджений за збройне пограбування». – «Визнаєш свою вину?» – «Звичайно, визнаю. Я повністю заслужив це покарання». Вдаривши тростиною об кам’яну підлогу, Фрідріх ІІ наказав: «Начальнику в’язниці! Негайно звільнити цього чоловіка. Його не можна тримати тут, інакше він може погано вплинути усіх цих чесних, добрих і невинних в’язнів».