Днями

СИН

Знайомий розповів. Руанда, столиця, ресторан ефіопської кухні. У п’ятницю ввечері, щоб відзначити закінчення робочого тижня, вибралися ми з дружиною і дитиною в ресторан. Дитина – півтора року, малий бандит із зовнішністю ангелика; вислів “увага потрібна” придуманий саме для таких. За дві години в ресторані він докопався до всього, що рухається, потягнув з чужого стола пляшку фанти, на інший стіл впустив вішалку (на щастя, нікого не вбив), змусив африканського малюка того ж віку ловити кошеня і наостанок закрив кришку піаніно, коли я на ньому грав, щоб відволікти дитину від тероризму і повернути в лоно сім’ї. Весь цей час за подвигами юного терориста з наростаючим захопленням стежив солідний літній мужик-ефіоп. Нарешті він підійшов до мене (його дружина в цей час десь ловила сина, стримано матюкаючись на всіх відомих їй африканських діалектах), висловив своє захоплення і запитав: «А наступної п’ятниці ви сюди прийдете?» Я відповів дипломатично: «В принципі, можемо і прийти, якщо буде бажання. А що?» Відповідь убила мене наповал: «У мене точно такий же син є. Давай їх стравимо!»

Якось

ДИЗАЙН

Проведи розвідку на місцевості, як це зробив Етторе Соттсасс. Куди було діватися після розвалу Третього рейху австрійському художнику, асу військово-промислового дизайну, чиєю улюбленою справою було нанесення зірочок на фюзеляжі? Тільки в Італію – країну, яка гуманним чином обійшлася зі своїми фашистами. Так і зробив військовий дизайнер Соттсасс: після Другої світової він потайки перебрався на Апенніни і влаштувався на роботу в фірму Olivеtti. Першим же замовленням Етторе було оновлення дизайну механічного будильника, який надзвичайно погано продавався. Оглянувши товар з усіх боків і не знайшовши в ньому вад, художник пішов у найближчий годинниковий магазин і заліг у засідку. Там він з подивом виявив, що всі (без винятку!) покупці, перш ніж купити будильник, перевіряють його на вагу. Легкі моделі, в число яких входив і Olivеtti, просто не вселяли людям довіри. Тоді Соттсасс впаяв у будильник свинцеву пластину і приніс його особисто Адріано Оліветті. «Ну, і де ваш хвалений дизайн?» – запитав той. «Все, більше нічого не треба, так він буде продаватися!» – заявив Соттсасс. І мав рацію, за що отримав довічну пенсію від Olivеtti і славу засновника нового напряму в дизайні.

Колись

ТУЗИК

Спека нагадала. Було це на початку 90-х в одному маленькому занедбаному селі, яке жителі залишили після розвалу колгоспу. Всі поїхали у пошуках роботи і кращого життя, крім старих, як світ, діда з бабою, які навідріз відмовилися покидати рідне місце. Навіть відсутність електрики через вкрадені з ЛЕП проводи їх не лякала. У господарстві у них було п’ять курей, позашлюбний син кавказької вівчарки пес Тузик і город. З поливанням городу і постала проблема, коли прийшло спекотне і посушливе літо. Водопроводу не було і в кращі радянські часи, а тягати стільки води з колодязя стареньким не дозволяло вже слабке здоров’я. Допоміг у порятунку врожаю онук, який приїхав до них на вихідні. Два дні він порпався в городі, щось заміряв і встановлював на колодязі. З тих пір кожного ранку і вечора дід із бабою шкандибали до колодязя і сідали на стільці, встановлені онуком метрів за п’ять один від одного. Дід діставав люльку, баба – насіння, і поливання городу починалося. Покурюючи і спльовуючи соняшник, вони по черзі кликали Тузика до себе, який бігав туди-сюди з причепленою мотузкою, що, в свою чергу, була протягнута через блочки і іншим кінцем прив’язана до відра в колодязі. Тузик натужно біг до діда – відро з водою піднімалося, перекидалося, і вода по жолобу, а потім по канавках текла у город. До бабці Тузик біг веселіше – з порожнім відром. Хвилин 30-40 собачої біганини, і город зрошувався, чому несказанно раділи пенсіонери. Тузик, втім, теж був задоволений: відразу після поливання він отримував миску з їжею.